— Прощавай, Індабо-Зімбі, — сказав я йому. — Я вирушаю на північ.

— Так, Макумазане, — сказав він, нахиливши голову, — і я теж вирушаю. Ти маєш запросити мене із собою, а як ні — то не повернешся живим. Тепер, коли старий вождь (мій батько) подався туди, звідки приходять грози, — він указав на небо, — я відчуваю, що злі духи заволоділи мною знову. І ось учора я кидав кістки, і я скажу тобі, що ти помреш, якщо не візьмеш мене з собою. Крім того, доля примусить тебе втратити особу, яка для тебе дорожча за життя…

— Не кажи дурниць! — перебив я його.

— О, Макумазане, пригадай, що шість місяців тому сталося з одним плем’ям! Що я напророчив їм? Ти помреш!..

Він хитав своїм білим завитком і посміхався. Слова Індаба-Зімбі справили на мене враження.

— Гаразд, — вирішив я, — ти призначаєшся чаклуном експедиції, але без утримання.

— Мені приємно бачити, — сказав він, — що в тебе, Макумазане, достатньо уяви, щоб не бути дурнем, як більшість людей, що вважають себе розумними і досвідченими. О так, люди не можуть повірити в те, чого вони не розуміють, тільки тому, що їм бракує уяви. Проте час вирушати. На твоєму місці, Макумазане, я б узяв один фургон, а не два,

— Це чому?

— Тому що краще втратити один фургон, а не два.

— Що з а дурниці!

— Поживеш — побачиш.

Не кажучи більше жодного слова, Індаба-Зімбі пішов до першого фургона і заліз на лаву.

Ми вирушили в дорогу. Понад місяць ми прямували кордоном, що проходить нині між Вільними Штатами, Оранжевою річкою, Грінвелендоном та землею бечуанів.

На всьому шляху ми відчували тільки звичайні негаразди з нестачею води та важкою дорогою. Із Кемберлею ми мали поспіхом вибиратися якраз через нестачу води. Чи могло мені тоді спасти на думку, що на цьому місці я побачу величезне місто?..

Країна була майже спустошена: незадовго перед тим тут пройшов Мозилікатце, вождь Чаки, страшного короля зулусів. Він усюди залишив за собою сліди. Я дійшов до містка, за яким розташовувалися раніше селища кафрів, перетворені тепер на купи попелу, каміння й кісток убитих асегаями зулуських воїнів.

Ми рухалися за течією річки Колочек, як раптом стривожений табунець антилоп перетнув нам дорогу. Я вистрілив в одну з них. У неї вистачило сил пробігти близько тисячі ярдів. Я поїхав до неї, але тільки-но наблизився до тварини, вона схопилася і сховалася за вершиною гори. Я досяг всіяної купами каміння вершини; зазирнув на протилежний бік і побачив загін зулусів!..

Вони були біля води за тисячу ярдів. Одні з них відпочивали, інші метушилися коло багать, деякі, зі списами і щитами в руках, гордо походжали туди-сюди. Їх було більше двох тисяч.

Поки я спостерігав, з правого ліворуч від мене пролунав різкий крик. Я швидко озирнувся. З обох боків готувалися напасти на мене двоє величезних зулусів. Вони тримали напоготові свої широкі страшні списи і чорні щити. Праворуч від мене зулус був ярдів за шістнадцять, ліворуч — за десять. Я чітко бачив їхні блискучі очі, що ніби викотилися з орбіт.

У такому стані немає часу для роздумів і доводиться діяти інстинктивно. Я попустив поводи і вистрілив у зулуса з лівого боку. Куля пробила щит і ввійшла в тіло. Він упав на землю.

Другий зулус був у цей час майже біля мене, і коли я натискав курок лівого ствола, його щит ледве не торкався дула. Гримнув постріл, і зулуський воїн, високо підстрибнувши, впав на мого коня.