Саме тому сів біля столика, поклав руки на Вічну книгу, як і навчала мене фрау Марія, пошепки проказав молитву. Відтак заплющився і навмання розгорнув сторінки, водночас посилаючи перста в певне місце. Біблія одкрилася на книзі пророка Ісаї, на розділі двадцять другім, під заголовком «Долина видіння». Те, що я прочитав, невимірно вразило мене. Йшлося про місто, сповнене галасу, гучне й веселе! Водночас у тому місті «побиті вої – не побиті мечем і не повмирали в війні». Йшлося там і про проводирів: одні із них утекли, а інші пов’язані «без вистрілу луку». Далі виступила дивна фраза: «Усі, що тобою знайшлися, пов’язані разом, – хоч вони повтікали далеко». Все це викликало в пророка потребу плачу. А потім пішли ще дивніші й загадковіші слова: «Народу мого дочка поруйнована, бо це день збентеження, стоптання і заколоту, день Господа Бога у Долині Видіння, день розвалення муру та зойку на горах».

Признаюся, читав усе те й кров стигла в мене в жилах. Якісь дивні, дивні й ще раз дивні речі. Ні, вони цілком не пов’язані ні з цим щойно пережитим вечором, ні з господарем дому, ні з їхніми діамантами, ні з музикою їхньої небоги, а, з другого боку, у якийсь незбагненний спосіб вони й пов’язані. Але я не міг знайти опори, чи місця, чи важеля, чи початку нитки для розплутування цього клубка. Думки розпачливо бились у голові зовсім так само, як билася за вікном та віконницею буря, тобто були в заколоті, а отже в сум’ятті. Знову прочитав те місце, де йшлося про заколот: «Це день збентеження, і стоптання, й заколоту, день Господа». Отже, день сум’яття – це день Господа. Ні, не міг нічогісінько збагнути. Не знав, однак тонко, на споді душі, відчував: у цих словах є захований, ще не пізнаний шифр – таємна мова, яку маю зрозуміти, а нитка до клубка пізнання десь поруч, можливо, в цьому домі. І я почав прокручувати в пам’яті усі події цього вечора – від початку до кінця. І з темряви свідомості раптом виплив образ на стіні, освітлений свічкою, а відтак його подоба – господиня цього дому.

– Ка-те-ри-на! – не так сказав, як прохрипів.

І тут в моїй голові розірвалося, ніби ядро випущене із однієї з гармат, тих гармат, до яких був прикований усе своє свідоме життя. Так, волочився цілий свідомий вік за гарматою, а в моєму народі до гармати приковували переступників.

– Господи! – з жахом прошепотів я. – Адже в цьому місці, в цій Долині Видіння йдеться про мою батьківщину – Русь, чи Малоросію, чи Україну. Саме вона тепер, як місто, сповнене галасом, гучне й веселе, а наші побиті – не побиті мечем і не повмирали у війні.

Але тут треба маленьке пояснення, щоб читач не заплутався разом зі мною. Річ у тім, що якось, пробуваючи в Петербурзі при виконанні службового доручення, я завітав у коло своїх земляків і побачився там із Василем Капністом, поетом і людиною з величезною прихильністю до Малоросії. Саме він дав мені прочитати українського літописа, виданого у Петербурзі в 1777 році Василем Рубаном[6], також петербурзьким мало росом, а ще псальми якогось Григорія Сковороди, і ось серед цих псальм трапилася одна, що мені вельми сподобалася: «Всякому городу нрав і права». Отже, й Сковорода писав про місто гучне й веселе, сповнене галасу. Тоді ж таки Василь Капніст дав мені прочитати якогось вірша, не знаю чийого авторства[7], в якому було звинувачення цариці Катерини за уярмлення Малоросії. Я висловив тоді Капністу думки свого діда й батька, які згадував тут попереду: мовляв, усі ми тепер росіяни і, коли вже так сталося, такими нам треба залишатися. Василь Капніст, пам’ятаю, пильно на мене подивився, але так нічого й не сказав. При тій розмові був присутній іще один із малоросіян, звали його Микола Миколайович, а прізвища я не взнав, якось не було потреби цікавитися. І ось при випадковій зустрічі на Невському проспекті, цей мій земляк почав оповідати мені про знищення малоросійського гетьманського устрою, Запорозької Січі і про повне відібрання у нас, малоросіян, наших прав та вольностей. Це в дивовижний спосіб накладалося на слова про проводирів, які втекли і без вистрілу луку пов’язані, а всі, хто знайшовся, пов’язані разом, хоч вони повтікали далеко. І я збагнув жахливу річ: адже це я один із тих, хто повтікав далеко. Ось що значить «народу мого дочка поруйнована», і чи ж не «день це збентеження, і стоптання, і заколоту»? Як і те, що той заколот чи сум’яття залишився зернятком у душі кожного із нас. Ось він, розвалений мур у Долині Видіння.

Заснути вже не міг. Ходив із кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв, і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на сторінках Вічної книги. І я кинувся читати далі пророчого текста. Йшлося про те, що найкращі наші долини наповнені колісницями напасників наших Елама та Кіра, а при брамах наших їздці настановлені. Це все в світлі мого одкровення ставало зрозумілим: після Івана Мазепи так на нашій землі й сталося. По тому йшла фраза: «І ти поглянув того дня на зброю дому лісу» – я знову вразився: у тих загадкових, таємних віршах, що їх дав мені прочитати Василь Капніст, ліс подавався як алегорія нашої землі. Але ще більше мене вразили ці слова тому, що маєток мого батька звався Лісовичі – саме там я народився, провів дитинство, аж доки не висланий був навчатися до кадетського корпусу. Далі в тексті говорилося про багато щілин у Давидовім місті і про те, що доми міста порозбивали для зміцнення муру, і про став, зроблений поміж двома мурами. І невідь чому подумалося, що став поміж двома мурами – це і є літопис, що його читав тоді в Петербурзі, і писання Григорія Сковороди, і оті таємничі вірші, й «Енеїда» якогось Івана Котляревського, яку також мені тоді дано прочитати, а можливо, існують і інші подібні твори. Що ж там далі? «Але ви не дивились на того, хто це створив, хто це віддавна створив, ви не бачили». І справді, подумав я, що ми знаємо про створене на рідній землі, створене на землях чужих знаємо, а на своїй, принаймні я, хіба тільки те, що припадком лучилося мені в Петербурзі. Ось чому «Господь Саваот того дня був покликав на плач, і на голосіння, і на обстриження волосся, і щоб оперезатися веретою».

Читав кожне речення, і воно вбивалося мені в мозок гвіздком, тим гвіздком, що впивався колись у божественне тіло Ісуса Христа. Але впивалися ті гвіздки не лише в Христа, а у Варавине й іншого переступника тіло – тих, що висіли побіч Христа, а, отже, і в моє.

Знову ходив великими кроками кімнатою, хоча свіча моя перетворилась у малий недогарок, а я ще всього тексту не осягнув. Тож ще раз кинувся до розгорнутої книги.

Далі говорилося про втіху та радість, про те, як забивали худобу, їли й пили, і це була начебто втіха, хоча всі добре знали, що завтра помруть. Чи ж не про те писав і Григорій Сковорода: про обпивання й обжирання, хоч би й Тетервака в «Убогому жайворонку», адже автор відверто сказав, що Тетервак – це образ Малоросії чи малоросіянина, а на нього саме під час отого обжирання й наготовлено сітки, щоб його піймати й посадити в клітку.

Заключні слова цього Видіння не менш разючі: «Напевне, не проститься вам беззаконство оце, аж доки ви не помрете».

Я стояв приголомшений. Свічка допалювалася. Не мав сили й пальцем кивнути, очі заплющені, а тіло наструнчене, як лук. І тут в уяві виразно побачив свій дім лісу: невелике село, загублене серед сіверських пущ; перед очима випливали обличчя рідних моїх, яких давно не бачив: тих, які ще жили і які вже повмирали – все це були тіні зникомі, але вдивлявся у них внутрішнім зором, ніби бажав, щоб саме вони дали мені відповідь на так раптово посталі питання, бо й справді вони в мені, як сиве марево, як туман над болотами. Що ж відбувається? Доля завела мене у цей чужий дім в Естляндії, але чи простий це випадок? Адже саме цей дім, оцей замок із живими привидами став для мене місцем отого дивного, можна сказати, містичного трансу, одне слово, Долиною Видіння. Чи не витвір це мого захворілого мозку, адже останнім часом відчував, як не раз уже згадував, сум’яття? Та й не тільки сум"яття, а втому, вичерпання, невдоволення, як гострі недовідомі спалахи. Чи випадково в мене виявилася на столі Біблія, чи ж випадково перед тим ота добра фрау Мейделль навчила мене на ній гадати? Чи випадково останнім часом я, людина ще порівняно молода, в силі, почав сторонитися веселого офіцерського товариства і відчувати незбагненний смуток? Чи випадково, поїхавши в Петербург, зустрівся із земляками своїми, зокрема із Василем Капністом, адже коли б не було тієї зустрічі, не зміг би прочитати Ісаїного пророцтва саме так, як прочитав? Або ж: коли б не була так дивно схожа фрау Марія на покійну імператрицю, не знайшов би я ключа до розуміння того тексту. А коли все це не випадково, а ланки якогось ланцюга, до чого готує мене промисел божий, без якого тут напевне не обійшлося? Що маю чинити далі? Адже досі був як перекотиполе, що його гонить по світах і дорогах сліпий фатум; куди ж простував я разом зі своїми гарматами, що несли смерть людям, до яких не мав персональної ворожнечі? Ту ворожнечу мав, однак, хтось інший, для кого я став лялькою-петрушкою. Ні, далеко ще не все збагнув, не все зміг зрозуміти – були то тільки химерні спалахи, уривки видінь і провідчуть, а загалом же – у глибочезному сум’ятті потопав. У збентеженні, потоптанні. Коли вірити пророку Ісаї, а саме він провістив майбутній прихід Христа, отой день збентеження, день сум’яття – не простий, а таки «день Господа, Бога Саваота». А це значить, що це передусім день прозріння. Отже, що сталося? А те, що мені, смертному із смертних, адже призначення солдата смертне передусім, невідь чому шепнув до вуха кілька одкрить. «І відкрив Господь Саваот у вуха мої». Чи ж справді воно так, чи, може, забагато на себе кладу?

Я розплющив очі. Свічка погасла. Стояв у кромішній пітьмі, а за вікном стогнала і вила буря. Почулося легке лопотіння – прокинулися миші й почали свої перегони. Перегони, в яких суддею була Ніч.