Тіні зникомі. Сімейна хроніка: Роман

Глава 1

ДОЛИНА ВИДІННЯ

Не відаю, чи знаєш ти, люб’язний читальнику, що таке душевне сум’яття? Сказати поправді, я також довгий час не знав, що воно таке по-справжньому, хоча щось подібне в мені присутнє: якась своєрідна енергетична сила, котра вряди-годи виривалась із мене, як вода із розбурханої ріки, але досі ті прорви щасливо залагоджував, бо життя мені Господь дарував таке примхливо-непостійне, зіткане зі смуг неймовірних труднощів та невздогод, що не до настроєвих химер було – мусив тримати себе, як то кажуть, увесь час «у кулаці». Щоб тобі було зрозуміліше, скажу, що я – майор артилерії, тепер уже в абшиті, російської армії, Теодор Михайлович Темницький, отож довелося пройти за гарматою майже всю Європу, а також змагатись із турками; чинив те із належною самовіддачею, відповідно не завжди міг визначити, що головніше в цьому світі: я чи гармата, тобто чи гармата служить мені, чи служу їй я, чи ж ми разом служимо третій силі, кожен сказав би: Російській імперії або ж його імператорській величності. Але в глибині душі, признаюся, не раз виникала думка, що й та третя сила не першорушна, бо й держава, від імені якої чинили ми із гарматою свої дійства, добрі чи недобрі, хай розсудить Господь, залежна від світового порядку речей і закорінень у них самих, відтак, нехай вибачить мені Бог це кощунництво: і його імператорська величність є рабом стосовно своєї ж імперії, десь таким самим, яким був я стосовно гармат, увірених під моє командування: без гармат був би ніщо, так само як його імператорська величність без своїх підданих чи підлеглих також ніщо, як, зрештою, ніщо поміщик без селян чи керманич без корабля. Але тут є одна невеличка різниця: французька революція (а я побував і в Парижі, вступаючи туди 1814 року разом із російським військом) довела, що держава може існувати й без імператора чи короля, та й раніше такі випадки траплялися, тоді як король чи імператор без держави не проіснує; гадаю, що й селяни без поміщика проіснувати можуть, а от корабель без капітана й матросів, як і мої гармати без мене та моїх гармашів – купа брухту ні на що не придатна.

Отже першорушна сила, гадаю я (і можливо, саме такі думки поклали в моїй душі зачала отого душевного сум’яття, згадкою про яке й почав цю розповідь), не в державі чи володарі, яким прослужив немало, не в знарядді, яким користувався, а таки в людині, можна сказати, персональній, а ще в її закоріненні.

Але тут треба дещо пояснити. Мої предки старовинного шляхетського роду. Дід, Петро Григорович Темницький, був правнуком ротмістра коронного війська Річі Посполитої[1] Габріеля Темницького. В «Гербарі польському» наш рід значиться під літерою «Т», під гербом Ісіора, але знамениті польські історики Папроцький та Бєльський[2] згадують Темницьких під гербом «Труби», можливо, в XVI столітті рід мав уже два коліна, а сам походив (як свідчить той-таки «Гербар Польський»[3]) від Побога, удостоєного рицарської честі 1062 року від короля Болеслава Хороброго.

Цей Побог (як дослідив я, а цим почав займатися ще до того, як вийшов у абшит, бо, незважаючи на своє некнижне ремесло, маю непереборне прагнення до книжного читання чи, як колись казали, «книжного почитания») є спільним родоначальником численних родів у Польщі – згодом цей герб почав розділятися для розрізнення поколінь, здобуваючи для себе нові елементи та симболи, відтак постали герби Ісіора та Труби, основою яких зробилася стріла, але герб мого батька Михайла Петровича Темницького уже відзначений двоголовим орлом та девізом – це було йому надано в час царювання імператора Павла Петровича. З усього цього виходило б, що коріння мого роду польське, але Темницькі виринають у другій половині XVII століття як полковники Запорозького війська; більше того, Василю та Кирилу до стріли королем Яном Казимиром додано над щитом блискучого доспіха, увінчаного шляхетською короною. Отже й польська корона, й двоголовий орел визначали тимчасову службу тимчасовим державам, чи, як кажуть поляки, панствам, а основною незмінною залишається хіба стріла, вбита в землю, а може, та земля, в яку вона вбита, а та земля напевне не Польща й не Великоросія, а та, на якій побачив та пізнав світ і з якою зв’язана занурена в неї стріла – весь мій довготривалий рід мешкав на просторі, що звався по-різному: Русь, Малоросія, Україна. Мої предки були поріднені родинними зв’язками із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і мали немалі маєтності в Деміївському ключі чи й ще десь, але потім залишили Польщу і перейшли до Гетьманщини, в Чернігівський полк, де зв’язалися родинними зв’язками із полковником, а пізніше гетьманом, Данилом Апостолом, власне за його дружиною Юліаною. Відтак потрапили під російське берло, сіяли свої кістки на диких полях у війнах із татарами й турками, воювали в Інфлянтах, ходили в далекі походи, яких не перелічити, та я й не ставлю перед собою такого завдання, але поступово почали ставати росіянами, принаймні мій батько любив так пишно висловлюватися:

– Лінійка й циркуль, сину мій, багнет, мідне жерло, чавунне ядро, шабля з Тули і слово Золотоуста – все наше, все на погибель ворогів від Росії і для Росії та царів її!

Мій батько недаремно дістав у герба двоголового орла, той і справді залетів у його душу, саме з його волі я й став слугою мідного жерла, чавунного ядра та шаблі. І я також, аж доки не почав тліти в моїй душі вогонь згаданого сум’яття, щиро подавав місце для гніздов’я в своїй душі тому двоголовому орлові, вважаючи це навіть за справу для моєї честі. Більше того, любив повторювати давню мудрість: «Справді, розпалений у сум’ятті ніколи не мудрий», – можливо, в такий простий спосіб захищаючись од нього, а воно, треба признатися, не раз стукало в мою душу. Батько мій твердив, що дід, Петро Григорович Темницький, ще в часи гетьмана Кирила Розумовського збагнув і почав укладати в голові своїх дітей, що вони не малороси, а справжні росіяни, а російські царі – нащадки святого Володимира, нетлінні рештки якого лежать у Києві (думка, як на мене теперішнього, наївна і без знання, адже теперішні російські царі Романови, а не Рюриковичі, останні вигибли вже давно, а в Києві нетлінних решток святого Володимира не знайти, як і взагалі могили його); саме тому Петро Григорович, який завжди вмів відчувати, звідкіля вітер віє, був одним із перших, два сини якого вступили на російську військову службу; він мріяв і не раз писав своїм дітям, щоб вони пішли у відставку «майорами в патенті», тобто штаб-офіцерами регулярних військ, відповідно й мій батько не тільки послав мене й брата Петра цим-таки шляхом, а й домігся уведення до свого герба двоголового орла, правда, в який спосіб – не відаю. Дід Петро Григорович помер б липня 1771 року на посаді предводителя чи маршалка шляхетства і, гадаю, навіки заплющив свої очі не без внутрішнього задоволення, бо залишив після себе певні надбані маєтки і прилаштував дітей так, як бажав. Чи прокидалось у його душі сум’яття? Гадаю, що так; зрештою, про нього далі ще розповім докладно. Так само було і з моїм батьком, який шляху, накресленого батьком, не змінив, але сум’яття мав у душі не менше…

Оцю коротку замітку я написав, пробуваючи в Естляндії[4] у строго уладженому домі моїх майбутніх родичів, де панував доскіпливо утримуваний порядок і куди мене занесла доля силою негадного промислу господнього. Але як туди потрапив, треба розказати, бо ця історія, зрештою, й поклала початок мого сум’яття, тобто саме тут поклалася моя Долина Видінь, про яку оповідав і пророк Ісая.

У 1817 році я був посланий сюди у Першу артилерійську бригаду, бувши достатньо молодим; квартиру мені виділили у поміщика Мейделля. Це була бездітна пара, а одружений був гер Мейделль з графівнею Буксгевден Марією Теодорівною; в цьому домі я потрапив у чужий, ніби заворожений світ, але якось одразу прихилився душею до господарів, а вони до мене. Трохи хворів тоді романтичною настроєністю, тобто мене не вабили офіцерські вечірки із гучними випиваннями, картами чи й романічними пригодами, на що ласе будь-яке офіцерство. Волів після служби повертатися в один і той-таки час на квартиру, де незмінно бував запрошений на вечерю у притемненій залі, де скупо горіли свічки, відтак слуги, які подавали страви, скидалися на тіні-привиди – вони безшумно випливали із густого сутінку і так само безшумно в ньому розчинялися. За величезним столом нас сиділо троє, а коли гостювала в них небога, то бувало нас четверо. На чільному місці возсідав, виструнчившись, сухий, тонкий і маленький гер Мейделль, який у час вечері, як правило, не говорив ані слова, не віддавав наказів і слугам – цим рядила його половина, велика, пишна, у старомодній сукні із безліччю оборок, з високою білою перукою і напудрованим лицем. Вона й говорила найбільше, здебільшого розпитуючи про те і се. Коли ж бувала Елізабет, то також сиділа мовчки й чинно споживала їжу, бувши ніби ще одна свічка в покої – від її милого дитячого личка струмувало тепло і ясність; признаюся, тоді я на неї мало звертав уваги, хоч вона, як оповідала пізніше, увагу на мене звернула досить пильну, як це зчаста й буває в дівчаток. Вечеря – з добротних і важких німецьких страв, які я в догоду господарям завжди хвалив, хоча перевантажував ними, як і незмінним пивом чи й винами, шлунка, після чого мені снилися химерні й також важкі сни – це й була єдина недогода таких вечер.

Після прийняття їжі, як правило, дівчинку, коли гостювала в тітки, забирала одна із служниць, очевидно, із бідних родичів Мейделлів, бо вдягалася ошатніше від інших слуг, а ми сідали з панею за картіжного столика вишуканої роботи і грали в гранд-пасіане. Гер Мейделль до нас при цьому ніколи не приєднувався, до речі, він мав чина камер-юнкера, а одноманітно, також ніби привид, блукав туди-сюди залою. Зимовими вечорами, за прихиленими віконницями гуготіли вітри й сніговиці, але значно затишніше гуготів вогонь у печах, від чого дверці просвічували червоними щілинами, рівно й спокійно палали свічки: кілька на стінах і одна велика у свічнику, який стояв на картіжному столику. Гра велася спокійно й майже безпристрасно, гер Мейделль ходив туди-сюди і під його ногами мірно порипувала підлога. У перші вечори мені здавалося, що господар не довіряє мені й ніби пробуває на сторожі, щоб я не дозволив чогось неподобного щодо дружини його, хоч та була старша за мене вдвічі, але пізніше збагнув, що це в нього така поведенція: ходити й ходити, і що йому ліпше ходиться, коли перебуває в товаристві. А ще помітив, що він уважно прислухається до розмов, що виникали під час гри, бо вряди-годи, правда, вельми нечасто, вставляв і своє слово, але коротко й між іншим.

І ось одного разу, глянувши на жовто освітлене обличчя фрау Мейделль, я раптом жахнувся: переді мною увіч сиділа російська імператриця Катерина Друга. Знав, що портрет цієї цариці-німкені, яка вже напевне не була однієї крові з київським Володимиром, висів у цій-таки залі і біля нього постійно світилася свічка, більша за інші, тож кинув туди оком: схожість була дивовижна.

– Щось сталося? – спитала, помітивши моє замішання, пані дому.

– Вибачте, пані, - майже вигукнув я. – Але ж ви цілком подібні до її величності Катерини Другої!

І вони засміялися: Марія Теодорівна та її маленький, тоненький чоловік, той навіть зупинився, а це була така дивовижна річ, коли він сміявся, принаймні це сталося вперше, бо раніше я був переконаний, що ця здатність йому цілком непритаманна.

– Нарешті помітили, – добродушно сказала фрау Мейделль, у дівоцтві Буксгевден. – Чоловіки – дивовижний народ, вони вміють розмислювати про високі матерії, як от, приміром, мій, але ніколи не бачать того, що перед очима.

– А жінки якраз навпаки, – мовив гер Мейделль, – і це було аж забагато для нього слів.

– Це тому, мій пане, – сказала так само добродушно фрау Марія, – щоб чоловік та жінка могли складати, за божим призначенням, одне ціле… До речі, не тільки вам здається, що я подібна до покійної імператриці…