Здається, вони обоє чекали, щоб я цю подібність помітив, бо, з делікатності, не бажали набиватися мені з таким висновком. Після цього мого відкриття вуста пані Марії, як то кажуть, прочинилися, і з них на довгі вечори, з незмінним продовженням, полилися оповідки про німецьких принцес, із якими пані Марія познайомилась у Петербурзі чи в німецьких країнах, і про те, що з ними добре зналася її покійна матінка, і як вона їздила з ними на погуляння чи брала участь у тих чи інших оказіях, балах, прийняттях чи церемоніях. Саме тоді я й довідався, що Марія Теодорівна не просто дочка якогось графа Буксгевдена, а російського головнокомандувача у Фінляндії генерала Теодора Теодоровича, що той був спершу ад’ютантом при князі Григорію Григоровичу Орлову, фавориті цариці, більше того, одружився з його дочкою, діставши в придане замка Шлос-Лоде та інші чималі маєтки; більше того, Катерина Друга наблизила її до себе як фрейлину, сама помітивши їхню схожість, хоча різниця в літах між ними була немала, царицю тішило те, що в юній фрейлині ніби бачила юну себе і не раз про те Марії говорила.

Це були розповіді, ніби казки. Сприйняттю її як казки сприяв і цей схожий на замок дім, де я пробував, і густі сутінки, бо світла завжди палилося мало; і стогін сніговиці за вікном, що давало відчуття особливого затишку; і запах згорілого воску; і величава постать жінки, яка тішилася тим, що була така схожа на іншу, могутнішу й славетнішу за неї. А найбільше, що мене вражало, – це господар дому, який при цих розповідях розквітав: його півмертве, сухе й непорушне обличчя оживало, погаслі очі починали блищати, кроки ставали пружніші і рухався залою швидше, відтак не прямими, як до цього, а кривими лініями, мало не зигзагами. «Як заєць!» – мигнуло мені в голові, і я посоромився за це недоброзичливе порівняння. Таким чином виходило, що щастя цієї справді милої й доброї жінки було в тому, що стала тінню іншої, поставленої на світовій драбині непорівняно вище за неї, хоча й її рід був високий, значно вищий, наприклад, од мого, яким уже похвалявся. Щастя ж цього сухого, тонкого й вельми непомітного чоловіка я б назвав тінню тіні, бо своїм родом аж так дуже похвалитися не міг, і ніколи таких похвальб од нього не чув, відтак був щасливий од ефемерного щастя своєї любої половини. І це була людина аж зовсім не дурна, бо, як довідався згодом, вважав себе поклонником Канта, який жив і працював зовсім недалеко звідси, в Кенінгсберзі, більше того, мав щастя бути студентом великого філософа, слухав у нього логіку й метафізику, а також математику й натуральну історію; мав чималу книгозбірню в своєму кабінеті на другому поверсі, куди фрау Мейделль майже ніколи не підіймалася, там були й Кантові книжки, зокрема «Загальна натуральна історія і теорія неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», а ідея трансцендентного захоплювала його до глибини душі.

Інколи, коли в домі бувала Елізабет, їй дозволялося залишитися із дорослими і то для того, щоб пограти на клавесині п’єски, модні в 80-90-х роках XVIII століття, при цьому фрау Мейделль довірливо звідомила, що вона в молодості також чудово грала на клавесині і що її любила слухати її величність, але після того, як вийшла заміж, інтерес до музики в неї пропав, і вона за клавесина сідає вельми рідко, та й то, коли в домі не буває нікого. І дивно прегарно звучали в цій атмосфері видобуті дитячими пальчиками хлипливі звуки – легка, ніжна й грайлива мелодія, люба тим, котрі вдягали непомірно вишукані й ускладнені туалети (жінки), коли чоловіки любили виставляти обтягнені панчохами ноги, а голови прикрашали перуками. Я мимоволі переносивсь у ті часи, водночас розуміючи, що ці люди вже не живуть у сьогоднішнім, їхні душі – у днях, котрі стали тінями, але було в тому щось непомірно зворушливе, і це певною мірою живило в мені глибоко затамоване, можливо, також трансцендентне, але не тому, що воно не існувало, а що було поза моїм досвідом, і через те, що відчув у ньому мимовільну потребу, сколихувало тепло-терпкі хвилі, які уподібнювалися до перших розгойдів води перед штормом, ще лагідних і не страшних: здається, саме в ці вечори і народилися початки мого сум’яття, про яке й хочу повести тут мову. Існував і другий бік у тому дійстві: коли Елізабет грала на клавесині, не міг не милуватися на її вишукану, хай і дитячу елегантність та красу, бо саме в ті хвилини в ній починала народжуватися, як оце моє сум’яття, майбутня жінка; можу сказати наперед: саме ця Елізабет через вісім років стане моєю дружиною, яка принесе мені справжнє щастя.

Той чудовий дім мене по-своєму заворожував, я навіть сподівався, що побачу: вночі по ньому блукають привиди, через це часом прокидався у кромішній темряві від найменшого шереху, але той шерех, як і ледь чутне лопотіння, витворювали миші, яких було в тому домі повно, а кота мої милі господарі чомусь не тримали. Це лопотіння мишачих лап примушувало тремтіти моє серце (нагадую, серце артилерійського офіцера, яке знало громи гармат та битв, і не раз я дивився смерті в очі) – думаю, цей особливий страх перед мишами передався мені від батечка, про це оповім пізніше, коли розповідатиму про Михайла Петровича. Але привиди так і не з’явилися, і тільки значно пізніше я збагнув, що привидами були самі господарі та й їхні, як писав, слуги, та й цілий дім, як і вечори в ньому, адже життя господарів усе було в минулому, і єдина реальна особа в тому домі й була дванадцятилітня дівчинка з великими очима, серйозним, трохи сумним позиром і з розлитим на обличчі світлом – єдина справжня, жива свічечка, вогонь якої не був імітований.

Кульмінацією мого пробуття в домі гостинних Мейделлів став вечір, коли за вікном лютувала справжня хвища, від чого дерев’яний дім не просто порипував, а стогнав і зітхав, як важкохвора істота; очевидно, й усі миші злякано попринишкали по своїх норах. Дівчинка була з нами, бо заявила, що боїться виття вітру; груби вже відгоріли, тож вогонь не гоготів за їхніми дверцятами. Отож спершу грала Елізабет і, очевидно, саме страх перед бурею надав її пальчикам особливої вправності, точніше сказати, надихав, – такі речі я міг зрозуміти, бо й сам відчував особливу надихнутість у час грози чи баталій. У той вечір грався Моцарт, і краса видобутих звуків була не до описання – чарівливі дзеньки, сплески, плетінки струменів та протягів, спів та вигуки, сміх і схована на його дні, як аметист на дні склянки, печаль. Вони вже знали, що невдовзі їх покину – мій обов’язок військового блукальця гнав мене далі, отож був той вечір ніби в мою честь: і буря за вікном, і музика, й лагідні обличчя господарів, і багатша, вишуканіша, ніж звичайно, вечеря; і старе вино у химерної форми пляшках, від якого в тілі розливалося м’яке тепло; і іскристі відблиски в тому вині; навіть більша кількість свічок – через це сутінок зали не був такий понуро-густий; і чудова сигара, якою пригостив мене господар, до речі, вперше, очевидно, виявляючи мені честь, за що я був щиро вдячний. І ще Елізабет не закінчила грати, коли почала свою розповідь фрау Марія, високим, надтріснутим голосом, трохи неживим, бо урочистим; цього разу вона розповідала про бал на честь дня народження імператриці, докладно описуючи, хто на ньому був, яка грала музика і про чудовий хор, складений із малоросіян, про танці й убори дам, про найблискучіших кавалерів і про те, що все-таки найблискучішою дамою була вона, її величність, і про фейерверки, і про ряжених та грім салютів. Гер Мейделль у цей час, за своєю звичкою, ходив туди-сюди залою, спершу міряючи рівні лінії, тоді хвилясті, а в міру напруження розповіді починав переходити на зигзаги; очевидно, саме в такий спосіб здобував особливу насолоду від чергового слухання чарівної повісті своєї половини, а він же мав знати й слухати про це не раз, але щоразу від розповідей ніби п’янів – ось чому такою нерівною ставала його хода.

– І от саме в той день, – сказала фрау Марія, – її величність і наказала піднести мені в нагад про власну молодість, а мені, як своїй двійниці, чудовий дар…

Гер Мейделль спинився. Вони виразно перезирнулися поміж себе.

– Покажемо йому? – спитав господар.

– Як скажеш, – мовила фрау Марія. – Ти пан цього дому, тобі й вирішувати.

Гер Мейделль трохи повагався, відтак рішуче стріпнув головою і рушив на сходи, які голосно зарипіли під його виступцями.

І саме тоді я побачив обличчя Елізабет. Великі й чудові очі її світилися напрочуд лагідно, а на вустах лежала трохи штучна, артистична, але дуже мила всмішка, аж я пошкодував, що не є малярем – із тієї юної істоти можна було написати вражаючого портрета, який би чарував людей у віках.

Розповідь тим часом обірвалася, і в німій сцені ми перечекали, поки повернеться господар. Фрау Марія при цьому опустила повіки, обличчя її, покрите пудрами та білилами, під важкою перукою застигло і теж стало гідне пензля великого живописця, і ці два жіночі обличчя переді мною стали ніби образами двох епох: тієї, що відійшла, і тієї, що приходить, епохи з її буфонадами, але чудовими надмірностями, й епохи нової, з її потягом до красивого нестійко-тремкого, заглибленого в собі, а водночас показно-виставного із потягом до класично простого.

Зі сходів спускалася маленька суха постать з непорушною маскою-лицем, в руках гер Мейделль тримав невелику, червоного дерева, премило оздоблену скриньку. Підійшов до картіжного столика, поставив скриньку, відчинив і церемонно спитав:

– Чи ваше благородіє не бажають побачити приданого моєї дружини, яке дістала у званні фрейлини від її величності імператриці всеросійської Катерини Другої?

Я, звісна річ, побажав. Тоді мені було дозволено зазирнути до скриньки. Була вона розділена на чотири відділи, подібно до того, як розділяють свої речі ювеліри в коробці, в якій носять їх на продаж. Нутро скриньки іскрилося – було там повно чудових, прегарно й різновидно оброблених діамантів. Гер Мейделль побожно виймав їх по одному, передавав дружині, вона роздивлялася з увагою та втіхою, відтак передавала небозі, яка затримувала прикраси значно менше часу, тоді передавала мені. Признаюся, не був я знавцем такого штибу речей, але природне почуття й розуміння краси, завжди мені притаманне, а більше настрій цього вечора, не могли не подіяти, тож розглядав того скарба як диво світове. А ще я був розслаблений дією вина, мною випитого, – ось чому пальці мені ледь-ледь тремтіли, коли брав до рук чудові камінці.

– Дивовижно! – сказав я, вражений і захоплений. – Але ж скільки воно може коштувати?

– На теперішній час, – строго й спокійно сказав гер Мейделль, – близько вісімдесяти тисяч карбованців.

Ми цілий вечір розглядали ті прегарні камінці, при цьому на обличчі господаря цвіла переможна всмішка, в той час, як обличчя його половини сповнилося поважної величі, через що стала цілковито схожа на покійну імператрицю, а юна їхня небога все так само тримала на вустах штучно-артистичну премилу всмішку.

Я вже тут прожив довший час, ми достатньо пізнали одне одного, але, признаюся: мене здивувало, що не побоялися показати таке багатство блукачу-офіцеру. Звісно, щодо мене могли бути цілком безпечні, а коли б на моєму місці виявився хтось непорядний? Від цієї думки аж похололо в серці, і я подумки побажав моїм милим господарям бути менш довірлими перед людьми, адже світ далеко не такий добродушний як вони…

Того вечора я був надзвичайно зворушений, отож коли піднявся зі свічкою до своєї кімнати, сон ніяк не брався моїх повік та й свічку не погасив – не хотілося поринати в стугонливу темряву. Лежав якийсь час, вдивляючись у темні, лаковані дерев’яні сволоки під стелею і чекав, поки прийдуть перші дрімливі хвилі. Але перед очима стояли обличчя моїх господарів, цвіла завмерла всмішка на вустах у дівчинки, грали блискоти від діамантів. Тоді очі мої мимоволі перемістилися на Біблію, котра лежала на столику біля ліжка, важку, оправлену в шкіряну грубу палітурку і з витисненим на шкірі позолоченим хрестом. Десь невдовзі перед тим фрау Мейделль навчила мене гаданню на Біблії[5]. Для цього треба було небагато: проказати молитву із повним смиренням та віддачею й попросити Господа вказати спасенний шлях, аби приготуватися до наступних спитувань і щоб Господь зняв із душі сум’яття. А воно в мені й справді жило. Сум’яття або ж заколот у душі – це особливий стан, видимих причин якого може й не помічатись. Це схвильованість, замішана на чеканні незвіданого, – невпевненість і ніби пізнання чогось недоладно вчиненого. Тобто людина починає відчувати: щось у неї не так, а чому не так і що треба вчинити, аби стало так, – не відає, та й не сподівається, що звідає.