Після кави

Вікна Халілевої крамнички виходили на канал. Він то вештався довкола, то намагався відігнати надокучливу муху, що літала в нього перед носом, то час від часу поринав у дрімоту. Вітерець грав із подолом його джильбаба[1], ніби хотів підняти тканину вгору й гайнути в небо. Але цю ідилію порушив сторонній галас із боку вулиці — крики, сміх і собачий гавкіт. Ватага хлопчаків проходила повз канал, а поруч біг чорний собака, здіймаючи гавкіт, ніби на знак незгоди, що вони підуть купатися у водоймі без нього. Здавалося, хлопці тікали від мешканців Верхнього Єгипту, тримаючи «здобич» у руках: фініки, опунцію та очерет. Халіль здригнувся від звуку хлопчачих голосів, а коли з дальнього кінця села почувся післяобідній заклик до молитви, його сон повністю розвіявся. Чоловік відчув, ніби чиясь міцна рука стиcнула його, змушує підвестися й піти до мечеті, аби встигнути на молитву, але Халіль не підвівся. Ці малі шибеники все ще шалено галасували та врешті гайнули у свої схованки, допоки не мине ця пекельна полуденна година. Після історії, яка сталася з його сестрою, Халіль зовсім не відчував у собі бажання здійснити омивання чи намаз, натомість він хотів заснути й ніколи не прокидатися. Чоловік не хотів ні з ким про це говорити. Його покупцям також не було що сказати йому, хтось просто заходив до крамнички, брав усе, що необхідно, і негайно йшов геть. Уже ніхто не сідав на підлогу перед дверима крамниці, щоб пограти в карти, випити кави або чаю та покурити мелясу. Це все залишилося позаду, і він більше не хотів мати ні з ким справу. Але повсякчас чоловік помічав в очах людей питання про його сестру. Проте ніхто не наважувався його вимовити: «Куди ж поділася Закія?» Він не міг нікому дивитися у вічі. Щоразу, коли хтось з його покупців заходив у крамницю, Халіль схиляв голову вниз, ніби відчував страх перед людьми, наче перебував під гнітом сорому та лиха, проте не міг нічого вдіяти. Він почувався безсилим перед тим, що скоїла його сестра Закія. У чому ж тоді користь від цієї крамнички, якщо навіть не можеш ні з ким поспілкуватися? Може, тоді взагалі краще залишатися вдома, щоб ніхто з людей не бачив твого обличчя?.. І коли Халіль нарешті встав зачинити двері крамниці, у його голові промайнула думка: «Яка ж тоді користь від сидіння вдома? Гаразд... куди ж мені піти? До кого звернутися по допомогу?» У нього не було нікого, окрім Ібрагіма Абу Заїда.

Халіль пройшов повз будинок Нафіси. Літня жінка перед своїм будинком намагалася загнати сухою пальмовою гілкою курей у курник. Раніше вона не мала звички заганяти птахів до заходу сонця, але зараз вирішила зробити це раніше.

Халіль пройшов повз, не привітавшись і відвернувши обличчя. Він ненавидів цю жінку, бо його сестра часто відвідувала її й працювала на неї задарма. Нафіса звернулася до нього зі словами: «Будь здоровий, Халілю!», але він нічого на те не відповів. А після того, як чоловік трохи відійшов, вона промовила: «У тебе на плечах важкий тягар, мій синку, нехай Аллах помилує тебе та допоможе, мій любий». Нафіса відчула, що Халіль ігнорує її. Проте вона не заслуговує на таке ставлення. Те, що сталося, те вже сталося, у цьому немає її провини. Мідхат також нещодавно пройшов повз її будинок у супроводі собаки й товаришів. Вони йшли з протилежного боку каналу, тримаючи в руках очерет. Жінка покликала його: «Підійди до мене, синку мій, поцілуй мене, мій любий». Але хлопчик зупинився та пробурмотів собі під ніс: «Мені байдуже до літніх людей». Вона сказала: «Підійди сюди, будь чемним». Мідхат відповів: «Чому ти ніяк не знімеш кульчик у носі?» Жінка похитала головою, вона була спантеличена тим, що цьому хлопчиську всього п’ять років, а він говорить так, ніби є породженням диявола. «Нехай Аллах помилує твоїх маму й тата, Мідхате». Потім, зітхнувши, Нафіса подумала: «Утім... а хто любить літніх людей»?

Вона була останньою представницею покоління дідусів і бабусь. І до неї вельми шанобливо ставилися в будинку Зейнаб, дружини її брата. Коли Зейнаб померла, Нафіса переїхала жити до двоюрідної сестри Зейнаб — Фатіми, але її ображало ставлення дочок Фатіми. «Цим дівчаткам, так само як і Мідхату, не подобався кульчик у носі», — подумала жінка. «Що це стирчить у тебе з носа, бабусю? Ніхто вже цього не носить», — казали дівчата. Їм також не подобалося татуювання на її підборідді. Варто їй було вимовити хоч одне слово, як із неї починали кепкувати: «Ви постійно базікаєте!» або ж навіть гірше: «Бабуся несе якусь маячню».

Усі любили смакувати її страви, вони були готові проковтнути їх разом із язиком — усі ті старі рецепти, які Нафіса закарбувала у своїй пам’яті, — однак дівчата не виявляли великого бажання дізнатися секрети приготування. Фатіма просила Нафісу, аби та навчила її старшу доньку основам кулінарії, щоб підготувати дівчину до шлюбу. Проте Саадія не хотіла слухати поради й настанови Нафіси: «Бабусю, ти мене виводиш з рівноваги своїми вказівками про те, скільки води треба додати до рису, бо ж уміння правильно приготувати рис — це ознака вправної господині, або що томатний соус треба рівномірно протушкувати... Ти думаєш, що чоловік настільки перейматиметься цим, як ти?.. Чом би йому просто мовчки не з’їсти все те, що я йому зготую?..»

Попервах Фатіма лаяла доньок, але згодом ситуація змінилася. Урешті, жінці остогидли розмови Нафіси про її зниклого сина та невпинні й марні звертання до нього. Поступово всі слова дівчаток зійшли нанівець. Коли Нафісу починали огортати болючі спогади про зниклого сина, вона усамітнювалася та ридала в розпуці за ним, благаючи свого хлопчика повернутися додому. Фатімі набридло терпіти це й вона попросила Нафісу піти. Нещасна мати зібрала свої речі й переїхала до цього будинку, що стоїть осторонь села. Його вікна виходять на сільськогосподарські угіддя. Тут уже ніхто не матиме права скаржитися на неї, і тому нещасна жінка зможе прожити решту життя в спокої. Тут знедолена мати чекатиме на повернення свого зниклого синочка.

Тридцять років минуло відтоді, як Хашема повезли до місцевої в’язниці. Поліція натрапила на нього й решту бандитів через те, що один з поплічників під час втечі з місця події загубив там ремінь від сандаля, тож поліцейські собаки взяли слід. Пізніше вона бачила одного з бандитів, що повернувся з тюрми, — Мусу абу Мустафу. Його виводили двоє конвоїрів з поліцейського фургона, оскільки сам він не міг пересуватися. Цей чоловік повернувся після п’ятнадцяти років позбавлення волі. Утім, його родина не змогла довго радіти поверненню чоловіка додому. Минуло трохи більше тижня, як він ліг спати й більше не прокинувся. Нафіса зрозуміла, що його кінець скоро настане, побачивши, як той спускався з фургона. Вона не раз ставала свідком смерті і молодих, і старих, тож одразу збагнула глибинну суть і причину його блідого обличчя. А її син Хашем не повернувся з в’язниці додому, незважаючи на закінчення строку перебування за ґратами. Ходили чутки, що він утік з-під варти й виїхав у Палестину. Подейкували також, що одного разу бачили, як Хашем блукав полями по той бік каналу неподалік від ас-Саїди, невеличкого поселення у Верхньому Єгипті. Нещасна матір не могла ніяк зрозуміти, чому ж її син не повертався додому: «Хашеме, синочку мій, чому ти не повертаєшся додому?» — неодноразово повторювала жінка. Нафіса пам’ятала все його життя з моменту народження й навіть день, коли знайшла для нього наречену, а також те, як вона поспішала оженити сина, аби стати щасливою бабусею, адже він був її єдиною дитиною.

Нафіса докладно пам’ятала всі випадки з синового життя, ніби вони сталися вчора: дати подій, час, місця, їжу, яку вона йому готувала, навіть пам’ятала колір пір’я півня, якого зарізали з нагоди свята. Тоді одна з дочок Фатіми перервала її розповідь, промовивши: «Бабусю, навіщо ви оповідаєте все це в таких деталях? Навіщо нам знати про півня, якого зарізали для гостей, про його вагу, про чорний колір пір’я та великий гребінець?» Ніхто не хотів слухати її горя.

Навіть після усамітнення в будиночку, дні для жінки тягнулися довго, а ночі — ще довше. Казали, що люди рідко провідували її. Сім’я почала забувати про неї. Закі перестав навідуватися до неї. Бувало раніше він приходив до Нафіси після сну та післяобідньої молитви, запитував, чи є в неї щось перехопити. Вона завше частувала всім тим, що він забажає — гарячим коржем, подрібненою сіллю, гострим перцем. Закі — єдиний, хто все ще залишався вірним тим старим дням і чиє серце було відкритим до інших людей. Але Нафіса не знала про те, що трапилося нещодавно. Візити стали рідкістю, і навіть якщо вони й були, то короткі. Його обличчя виражало постійну стурбованість. Ніхто з членів родини не піклувався про неї та не відвідував, окрім Салами — нехай Господь продовжить його дні та врятує від небезпек. Він обробляв її землю, задовольнявся четвертою частиною врожаю, завше виконуючи найменші прохання жінки. Чоловік також допомагав продати її частку врожаю, купував їй усе необхідне на ринку в понеділок або в середу. «Який він шляхетний, енергійний, справжній сміливець з добрим серцем, але ж яке нещастя спіткало його?» — промайнуло в Нафісиній голові. У неї залишилася тільки єдина помічниця — Закія, дівчина з Нижнього Єгипту. Вона допомагала Нафісі впоратися з хатніми справами — із замішуванням тіста, випіканням хліба та пранням. Дівчина робила це суто з власної волі та, керуючись настановами від милосердного Аллаха, не брала жодної копійки за свою роботу, хоча люди з Нижнього Єгипту вирізняються своєю скупістю. Тоді Аллах наслав лихо, на неї та Саламу. Нафіса почала хвилюватися, що Салама й Закія втраплять у біду — так само, як це сталося із Хашемом, — він теж був добрим, лагідним, і з благородними намірами. Через це лихо не оминуло його, — нехай Господь помилує Хашема! Те саме спіткало й Аміна, наймолодшого й найгарнішого із синів Зейнаб. Він був відомим «молодим красенем, місцевим серцеїдом», якого жадала ледь не кожна сусідська дівчина. Перш ніж хлопця заманили якісь головорізи, він пристрастився до важких наркотиків і врешті помер на одному із цих зібрань. Протягом багатьох років Нафіса помічала, що нещастя трапляються лише з добрими людьми. Приміром, її син Хашем нікого не вбивав, і ніхто з цієї банди не мав жодного наміру вбивати людину.

Це була купка молодих людей, що збилися зі шляху, і диявол грався ними на свій розсуд. Нехай Аллах покарає його. Ватажок банди відправляв пристойних юнаків до пекла, а сам у той час дрімав удома, щоб уникнути наслідків так само легко, як витягти волосся з грудки тіста. Вони хотіли вкрасти срібло в будинку однієї вдови в селі Назлет Ельван, але жінка вчасно прокинулася й наштовхнулася на одного з грабіжників, який шпирнув її ножем. Це був випадковий удар. З волі Аллаха, Хашем не нападав ні на кого. Він ні з ким не сварився й навіть до хати не заходив. Хлопець стояв на варті біля дороги, аби свиснути, якщо побачить, що хтось наближається. «Чому ти втрапив у це все, ти ж з гідної родини? — простогнала Нафіса. — Тобі було потрібне золото чи срібло? Чому ти це вчинив, коли ти завжди ділишся всім, що маєш? Чому ти, синку, не повертаєшся додому? Господи, моє серце втомилося чекати! Кажуть, ти приходиш на той бік каналу вночі. Так перепливай, мій любий. Скажи, що ідеш до мами, аби висушити її сльози. Господи, ніщо, крім каналу, не може нас розлучити. Ти можеш перейти водойму пішки... Для цього, мій любий, потрібно лише зробити кілька маленьких кроків». Коли квочка введе в курник останнє курча, вона зачинить двері на клямку й замкне на ключ.