– Лагутіна зміняє Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з'юрмились хлопці: – Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері – на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:
– Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:
– Тебе нема.
– Як нема?
– А так, що нема.
– Хто складав список?
– Відомо хто. Бюро. Я.
Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.
– Чому ж мене до списку не вніс?
Скрипнув стілець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.
– А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.
Ця репліка викликала обурення хлопців.
– А його, по-твоєму, не слід?
– Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! – полетіло звідусіль. – Чого тобі ще треба?
– Допиши! – зіскочив з підвіконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:
– Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався: