– Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, – заговорив Степура напівголосно.

Але Штепа почув його:

– Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.

– Ти можеш не спішити, – сердито кинув йому Степура.

– І не буду. А ти хіба підеш?

Степура відповів після паузи:

– Я піду.

– А ти, Богдане?

– Я теж.

– Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.

Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.

Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.

– Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», – чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас.

Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.

Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось – ніколи не кінчиться.