– Амінь, – погодився дон Басиліо. – Якби ви не народилися багатієм, ви могли б стати священиком. Або революціонером. Такій проповіді міг би позаздрити і єпископ.

– Вам легко сміятися, – сказав я. – Адже це не вас терпіти не можуть у цій редакції, а мене.

Попри ворожість і недовіру, які згущувалися навколо мене в результаті моїх творчих зусиль, сумною реальністю був той факт, що, незважаючи на бучну славу популярного автора, моєї платні вистачало лише на дуже скромне прогодування, на купівлю кількох книжок, які я встигав прочитати, та винаймання комірчини в пансіоні, захованому в глибині провулка, неподалік від вулиці Принцеси, де розпоряджалася побожна галісійка, яка наполягала, щоб її називали «донья Кармен». Донья Кармен любила порядок і змінювала постільну білизну лише раз на місяць, тому вимагала від своїх постояльців, щоб вони не піддавалися спокусі онанізму й не лягали в ліжко в брудному одязі. Попереджати їх про небажаність появи жінок у кімнатах не було потреби, бо не знайшлося б жодної жінки на всю Барселону, яка наважилася б увійти до цієї нори навіть під загрозою смерті. Там я навчився розуміти, що майже все в житті забувається, навіть найбридкіший сморід; і якщо я й мріяв про щось у світі, то насамперед про те, щоб доля не примусила мене померти в такому місці, як те помешкання. У години похмурого настрою, які становили більшість мого життя, я казав собі, що, якщо коли-небудь щось і допоможе мені вибратися звідти раніше, ніж я захворію на сухоти, то тільки література. І якщо в когось свербить на душі від моїх літературних вправ, то нехай би вони пожили там, де я живу, і тоді, либонь, у них би засвербіло не тільки на душі, а й між ногами.

У неділі, на ту годину, коли в церкві починалася служба Божа й донья Кармен вирушала на свою щотижневу зустріч із Всевишнім, пожильці її пансіону мали звичай збиратися в помешканні найстарішого ветерана в нашому товаристві – нещасного чоловіка, якого звали Еліодором. У юності він мріяв стати матадором, але спромігся стати лише коментатором боїв із биками та відповідальним за пісуари, розташовані навколо Монументальної площі.

– Мистецтво кориди померло, – проголошував він. – Сьогодні це справа жадібних скотарів та тореадорів без душі. Публіка не бачить різниці між коридою, яку влаштовують для розваги тупої юрби, і мистецтвом бою, що його спроможні оцінити лише знавці.

– Мабуть, якби вам надали нагоду, доне Еліодоре, то ми побачили б зовсім іншу картину.

– У цій країні лише нездари здобувають тріумф.

– Ваша правда.

Після недільної проповіді дона Еліодора починалося свято. Збившись у тісний гурт біля вікна його кімнати, постояльці пансіону могли бачити свою сусідку з будинку навпроти – Марухіту, на прізвисько Дзьобик, яким її нагородили за гострий язик та розкішне тіло, що мало форму солодкого перцю, і чути її сопіння та зойки, що долинали сюди крізь слухове вікно. Марухіта заробляла собі на життя, прибираючи в помешканнях та миючи там підлогу, але в неділі та святкові дні вона віддавала своє дозвілля коханцеві-семінаристові, який приїздив інкогніто до міста поїздом із Манреси й з великою охотою та жвавістю віддавався радощам гріховних розваг. З’юрмившись біля вікна, мої сусіди жадібно ловили поглядом швидкоплинні зблиски величезних сідниць Марухіти, що підстрибували за її вікном, наче хтось там підкидав дві круглі білі паски, коли раптом задзеленчав дзвоник біля дверей пансіону. З огляду на відсутність охочих піти відчинити й у такий спосіб утратити своє місце біля вікна й можливість милуватися видовищем, я стримав у собі бажання негайно приєднатися до гурту й рушив до дверей. Відчинивши їх, я побачив щось незвичайне та неймовірне для цього бридкого закутня. Дон Педро Відаль у всій своїй геніальності та вишуканості в костюмі з італійського шовку усміхався мені, стоячи на сходовому майданчику.

– І сталося світло, – сказав він, заходячи без запрошення.

Відаль зупинився й окинув поглядом залу, яка іноді правила за їдальню, а тепер була порожня й брудна, і зітхнув з огидою.

– Ходімо ліпше до мого помешкання, – запропонував я.

Я повів його до своєї кімнати. Радісні крики та підбадьорливі вигуки моїх сусідів по пансіону на адресу Марухіти та на честь її чудових акробатичних номерів пробивалися крізь стіну.

– Весело тобі тут живеться, – зауважив Відаль.

– Прошу, заходьте до президентських покоїв, доне Відаль, – запросив його я.

Ми увійшли до моєї кімнати, і я зачинив двері. Окинувши поглядом моє помешкання, він сів у єдине крісло, яке там було, і подивився на мене з досить похмурим виразом. Неважко було уявити собі те враження, яке мало справити на нього моє скромне житло.

– Ну як вам моя оселя?

– Вона просто чудова. Певно, я теж переселюся сюди.

Педро Відаль мешкав на віллі під назвою «Геліус» – у увінчаній вежею монументальній будівлі з модерністськими формами на три поверхи, що притулилася на схилі пагорба, який височів у кварталі Педральбес на перехресті вулиць Абадеса-Ольсет і Панама. Той будинок десять років тому подарував йому батько, сподіваючись, що рано чи пізно він навернеться на розум і заведе собі родину. Та відтоді, як, згідно з планами батька, він мав би це зробити, минуло вже не менш як десять або й п’ятнадцять років. Життя благословило дона Педро багатьма талантами, серед яких був і талант розчаровувати та обурювати батька кожним своїм вчинком та кожним кроком. Скажімо, батькові Відаля не вселяв найменшого оптимізму той факт, що його син приятелював із такими небажаними суб’єктами, як я. Пригадую, як одного разу, коли я прийшов навідати свого наставника, щоб віддати йому якісь папери з редакції, то зіткнувся з патріархом клану Відалів в одній із зал вілли «Геліус». Побачивши мене, батько дона Педро наказав мені, щоб я швиденько приніс склянку з газованою водою та чистий клапоть тканини, щоб змити йому пляму з піджака.

– Певно, ви мене сплутали з кимось, сеньйоре, я вам не слуга…