– Дуже вам дякую, доне Басиліо. Я зроблю, як ви кажете.

– І підготуйте мені нове оповідання такого самого зразка. Цього разу я даю вам тиждень часу. Але не баріться. І бажано, щоб у вашому наступному оповіданні було менше мерців, бо сьогоднішньому читачеві більше до вподоби щасливий кінець, у якому перемагають велич людського духу та інші подібні дурниці.

– Гаразд, доне Басиліо.

Заступник головного редактора подав мені руку й потиснув мою.

– За роботу, Мартін. З наступного понеділка ви працюватимете за столом Хунседи, який тепер буде вашим. Бажаю великих успіхів.

– Я не підведу вас, доне Басиліо.

– Авжеж, ви мене не підведете. Рано чи пізно нам доведеться попрощатися з вами, бо ви не журналіст і ніколи ним не станете. Але поки що вас не можна назвати й автором детективних романів, хоч ви себе ним і вважаєте. Залишайтеся тут протягом певного часу, і ми зможемо навчити вас дечого такого, чого ви більше ніде не навчитеся.

У ту мить я так розчулився, мене опанувало таке глибоке почуття вдячності, що мало не кинувся обіймати цього чоловіка. Але дон Басиліо вже знову сховався за своєю лютою маскою. Він зміряв мене холодним поглядом і показав на двері.

– Тільки без сцен, будь ласка. Зачиніть за собою двері, коли вийдете на вулицю. І щасливого Різдва.

– Щасливого Різдва.

Коли наступного понеділка я прийшов до редакції, щоб уперше сісти за свій власний письмовий стіл, то побачив на ньому конверт, перев’язаний стрічкою, і моє прізвище, надруковане шрифтом, який був популярним у минулі роки. Я розгорнув конверт. У ньому знайшов другу сторінку недільного номера нашої газети з моїм оповіданням, обведеним червоним олівцем, і невеличку цидулку з такими словами: «Це тільки початок. Через десять років я буду учнем, а ти – моїм учителем. Твій друг і колега Педро Відаль».

Мій літературний дебют пройшов бойове хрещення, і дон Басиліо, вірний своєму слову, надав мені можливість надрукувати ще кілька подібних оповідань. Але незабаром керівництво газети вирішило давати дозвіл на щотижневу публікацію шедеврів мого творчого натхнення лише в тому разі, якщо я сумлінно виконуватиму свої щоденні обов’язки в редакції газети за ту саму платню. Сп’янілий від гордині та виснаження, я проводив дні, перекомпоновуючи тексти своїх колег та редагуючи безліч повідомлень про всілякі події для того, щоб мати змогу вночі сидіти на самоті в порожній залі редакції й писати нескінченний серіал під назвою «Барселонські таємниці», наповнений таємничими подіями візантійського характеру, який я без перепочинку створював у власній уяві, безсоромно змішуючи в ньому Дюма зі Стокером, а Ежена Сю – з Февалем. Я спав лише три години на добу й уранці мав такий вигляд, ніби підводився не з ліжка, а з труни. Відаль, який ніколи не знав цього голоду, що не має нічого спільного з потребами шлунка, вважав, що він спалює мені мозок і що коли я й далі працюватиму в такому темпі, то не доживу й до двадцяти років, тож скоро йому доведеться влаштовувати мій похорон. Дона Басиліо моя фанатична працьовитість анітрохи не турбувала, але його непокоїло інше. Він із дедалі більшою нехіттю публікував кожен наступний розділ мого нескінченного авантюрного роману, засмучений і роздратований хворобливою атмосферою тих опусів, а також тим, що я нехтую свій талант, поставивши його на службу темам і сюжетам сумнівної якості й поганого смаку.

«Барселонські таємниці» незабаром створили справжню зірку, яка яскраво сяяла в небі газетних романів, тих, що їх публікують окремими порціями, – жінку з моторошною славою, спродуковану багатою уявою автора, якому щойно виповнилося сімнадцять років. Хлоя Перманьєр була чорною принцесою всіх фатальних жінок. Надміру розумна, а ще більш лукава, Хлоя Перманьєр носила корсети найновішої та найвитонченішої моди, а ліворуч від неї завжди стояв її коханець, загадковий Бальтасар Морель, потужний розум потаємного світу, який жив у підземному палаці, захаращеному чудернацькими машинами та моторошними реліквіями, і увійти туди можна було тільки через потаємний тунель, захований під катакомбами Готичного кварталу. Улюблений метод Хлої кінчати зі своїми жертвами – зваблювати їх за допомогою гіпнотичного танцю, під час якого вона скидала із себе весь одяг, а потім цілувала їх своїми отруєними нафарбованими губами, після чого нещасний мовчки помирав від ядухи, а вона дивилася йому у вічі. Щоб не отруїтися самій, вона перед тим випивала антиотруту, розбавлену в «Дон Периньйоні» найвищого ґатунку. Хлоя й Бальтасар мали власний кодекс честі: вони знищували лише покидьків і в такий спосіб очищали світ від головорізів, гадів, лицемірів, фанатиків, тупих догматиків і всіх циніків та кретинів, що перетворювали цей світ на препаскудне місце, прикриваючи свої негідні вчинки прапорами, мовами, релігіями, державними інтересами й чим завгодно, аби тільки не виставляти напоказ свою жадібність та підлоту. Для мене ці двоє були героями зі складним характером, як і всі справжні герої. Дон Басиліо, чий літературний смак сформувався в золоту добу іспанської літератури, сприймав мою писанину як дурницю, колосальну за своїми масштабами, але з огляду на те, що читачам подобалися мої фантазії, а він, попри все, відчував глибоку прихильність до мене, терпів мої екстравагантні історії та пояснював їх надміром юнацького запалу.

– У вас більше старанності, аніж доброго смаку, Мартін. Ваші патологічні нахили мають назву, і це так званий ґранд-ґіньйоль[3], який для драми є тим самим, чим є сифіліс для сором’язливості. Підхопити його навіть приємно, але потім дають про себе знати всі його негативні наслідки. Вам треба читати класиків або принаймні твори Беніто Переса Ґальдоса[4], щоб піднести своє літературне обдарування на вищий рівень.

– Але читачам мої оповідання подобаються, – заперечував я.

– Це не ваша заслуга. Просто переважна більшість людей у захваті від такого читва, один абзац якого може навіть віслюка вкинути в кататонічний ступор. Для них головне не художня вартість літературного твору, а можливість запхати в рота заборонений плід, коли він достигне й сам упаде з дерева.

Я кивав головою, удаючи каяття, але потай тішився такими забороненими словами, як «ґранд-ґіньйоль», і твердив собі, що кожна справа, хоч би якою несерйозною вона була, потребує героя, який боронив би її честь.

Я вже почав почуватися найщасливішим зі смертних, коли несподівано відкрив: деяких моїх колег у редакції дратувало, що якийсь хлопчисько поступово перетворюється на офіційний символ редакції і вже робить перші кроки у світі літератури, тоді як їхні власні літературні амбіції та мрії скніють уже багато років у сірих сутінках жалюгідної безвиході. Той факт, що читачі газети з набагато більшою жадібністю читали й набагато вище цінували мої скромні оповідки, аніж будь-які інші матеріали, які друкували на сторінках газети протягом понад двадцяти років, лише ускладнював становище. Уже через кілька тижнів я побачив, як поранена гордість тих, хто зовсім недавно вважав мене законним членом єдиної родини, спонукала їх організуватися в трибунал вороже налаштованих суддів, які спершу перестали зі мною вітатися, а потім – і розмовляти й спрямували свій знехтуваний талант на винайдення дошкульних і зневажливих реплік, щоб обмінюватися ними за моєю спиною. Мовляв, мій несподіваний і незбагненний злет пояснювався допомогою Педро Відаля та невіглаством і тупістю наших передплатників. Окрім того, мої недоброзичливці спиралися на ту прикметну особливість нашого національного мислення, яка набула значного поширення й претендувала на незаперечну істину, – досягнення бодай скромного успіху в будь-якій професії було незаперечним доказом цілковитої неспроможності та нездарності.

Побачивши, як несподівано й зловісно стали розвиватися навколо мене події, Відаль спробував підбадьорити, але мене почало змагати відчуття, що мої дні в редакції полічені.

– Заздрість – релігія пересічних людей. Вона їх утішає, вона відповідає на тривоги, які народжуються в них усередині, і в кінцевому підсумку розкладає їм душу й дозволяє їм виправдати свою нікчемність та свою жадібність до такої міри, що ці риси здаються їм чеснотами й вони переконують себе в тому, що двері до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрі йдуть через життя, не залишаючи по собі ніякого сліду, і думають тільки про те, щоб завдати прикрості іншим людям, щоб принизити, а як буде можливість, то й знищити тих, хто самим фактом свого існування й буття свідчить про убогість їхнього духу та розуму, про їхнє боягузливе ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа ніколи не належатиме їм.