Я розповів Роберові про мого приятеля, директора баль-бецького Ґранд-Отелю, який начебто доводив, що на початку війни у французьких полках траплялося дезертирство, яке він називав «дезерцією», ставлячи його провокування на карб прусського мілітаризму, охрещеного ним «прусським мілітан-том»; він навіть припускав, що не сьогодні-завтра у Рівбелі висадиться десант японців, німців та козаків, загрожуючи Бальбеку, і казав, що йому нічого іншого не залишиться, як «облупитися». Він уважав виїзд уряду до Бордо за надто поквапливий, заявляючи, що той даремно так швидко «облупився». Цей германофоб розповідав, сміючись, про свого брата: «Сидить у шанцях, за двадцять п’ять метрів від бошів!» — поки не опинився в таборі для інтернованих, коли з’ясувалося, що він сам бош.

«До речі, про Бальбек, ти пам’ятаєш давнього ліфтера? — спитав Сен-Лу, прощаючись зі мною, таким тоном, ніби сам не дуже знав, про кого йдеться, і розраховував, що йому підкажуть. — Він хоче завербуватися і пише мені, щоб я «втелющив» його в авіацію». Напевне, ліфтерові набридло їздити в тісній клітці ліфта, а верхотури сходів Ґранд-Отелю йому вже не вистачало. Він прагнув «здобути лички» інші, ніж лички консьєржа, бо наша доля не завше така, як ми її собі уявляємо. «Я, звичайно, підтримаю його прохання, — сказав мені Сен-Лу. — Сьогодні вранці я навіть переконував Жільберту, що літаків ніколи не може бути забагато. Завдяки їм ми завше побачимо, що там снує супостат. Це позбавить його переваги раптового нападу, несподіванки, найкращим військом буде чи не те, яке матиме найкращі очі».

Кілька днів тому я вже стикався з цим ліфтером-авіатором. Він заговорив зі мною про Бальбек, і я, цікавий знати, що він міг сказати про Сен-Лу, навів розмову на нього, спитавши, чи це правда, що барон де Шарлюс, як мені казали, виявляв цікавість до молодиків тощо. Ліфтер, начебто, здивувався, він про це не знав нічогісінько. Зате він напався на багатого молодика: той жив із коханкою і трьома друзями. Оскільки він валив усе на одну купу, а від барона де Шарлюса я вже чув, пригадується, у присутності Брішо, цілу промову про те, що той ніякого біса в цьому не тямить, я сказав ліфтерові, що він, мабуть, помиляється. Тоді він спробував розвіяти мої сумніви переконливішими доказами. Подруга молодого багатія мала доручення розбуркувати молодиків, і вони жирували всі разом. Отже, барона де Шарлюса, найбільшого експерта в цій матерії, введено в оману, а все тому, що істина — це щось часткове, потаємне, непрогнозоване. Боючися скотитися до рівня буржуа, побачити шарлізм там, де його немає, ліфтер випустив з уваги цю обставину — розбуркування, яке проводить жінка. «Вона частенько забігала до мене, — похвалився мені він. — Але одразу бачила, з ким має справу, я відмовлявся навідріз, мене на цей калабалик не підіб’єш; я казав їй, що мені це страх не подобається. Якщо будеш нескромним, піде поголос, і тоді вже не знайти тобі місця ніде». Останні міркування звели нанівець його перші доброчесні заяви, оскільки виходило, що ліфтер може поступитися, якщо переконається, що все буде зберігатися в таємниці. А Сен-Лу тільки цього й треба. Цілком можливо, що згаданому багатому молодикові, його коханці та друзям усе-таки щастило доскочити свого, бо ліфтер надто широко наводив їхні розмови з ним у зовсім іншу пору, а таке буває рідко в разі категоричної відмови. Наприклад, багатієва амантка приходила до нього, аби познайомитися з посильним готелю, його другом. «По-моєму, ви його не знаєте, вас у той час тут не було. Вона мала на увазі Віктора. Звичайно, — додав ліфтер, з таким виглядом, ніби посилався на якісь непорушні й, сказати б, неписані закони, — важко відмовити товаришеві, людині як-не-як бідній». Я згадав, як мене в останні дні перед моїм від’їздом із Бальбека запрошував до себе вельможний друг того багатія. Хоча це, звісно, ще нічого не означало, запрошення було продиктоване звичайною ґречністю.

«Ага, чи домоглася ця бідолашна Франсуаза білого квитка для сестринця?» Але Франсуаза, — вона вже давно робила все, щоб комісувати сестринця, — коли їй сказали, що можна за посередництвом Ґермантів звернутися до генерала Сен-Жозефа, відповіла з розпачем: «Ба ні, це справа пропаща, нічого від цього діда не доб’єшся, як на гріх, він — патріота», бо Франсуаза, тільки мова заходила про війну, вважала, хоч би як їй дошкуляла війна, що не можна кидати тих «нетяг росіян», якщо ми вже «аліянти». Шафар, зрештою, переконаний, що війна триватиме десять днів, не більше і завершиться блискучою звитягою Франції, не зважився б на ро-лю пророка — та й забракло б йому на те уяви — ану ж війна буде довготривала, та ще й з непевним кінцем. Але в очікуванні на цю цілковиту і блискавичну перемогу він намагався чим тільки міг допекти Франсуазу до живого. «З цього ще може вийти неабияка халепа, бо забагато, виявляється, тих, хто не хоче братися до зброї, шістнадцятирічних хлопчиків-рев». Він говорив так, аби «вжалити» прикрими словами, називаючи це «стрілити кісточкою, загнати карлючку, скаламбурити». — «Шістнадцятирічних, Царице Небесна! — гукала Фран-суаза і недовірливо додавала: — А казали ж, братимуть допіру двадцятирічних, бо то все діти!» — «Природно, в газетах про це писати заборонили. Отож увесь молодняк поженуть на фронт і вернуться лічені одиниці. З одного боку, це непогано, пускати кров час від часу корисно, це змушує ворушитися. Бо достолиха, якщо хлопці ніжні, нерішучі, їм зразу куля в лоб і квит! Воно й це потрібне. А крім того, з якого побиту це мало б обходити офіцерів, їм капає грошва, чого їм іще треба?» Франсуаза так блідла під час цих балачок, що ми боялися, як би шафар не довів її до розриву серця.

А проте від свого бідкання вона кращою не ставала. Коли мене відвідувала якась дівчина, а я випадково відлучався з кімнати, я заставав стару служницю, хоча їй страшенно боліли ноги, на драбині, бо її брала хіть, як вона казала, розшукати на антресолі якесь із моїх пальт, аби перевірити, чи не побила його міль, а насправді хотілося нас підслуховувати. Попри всі мої зауваги, вона зберегла звичай ставити непрямі запитання, віднедавна ще й тулячи при цьому щось на зразок «по-заяк довідно». Не зважуючись поспитати: «Чи ви, пані, маєте свою віллу?», вона проказувала, несміливо зводячи очі, ніби поштива дворнячка: «Позаяк довідно ця пані має свою власну віллу...» — уникаючи прямого запитання не так із ґреч-ности, як з остраху видатися надміру цікавою.

Зрештою, оскільки наші найулюбленіші слуги — особливо якщо вони вже майже не роблять нам послуг і не виявляють належної шани, — залишаються, на жаль, слугами і тим чіткіше окреслюють визначені для своєї касти межі (нам хотілося б їх стерти!), чим дужче впевнюються в тому, що втерлися в нашу касту, Франсуаза, якщо говорити про мою особу, часто зверталася до мене («аби мене куснути», — сказав би шафар) із дивацькими речами, яких би зроду собі не дозволила вихована людина. З потаємною, але глибокою радістю, ніби йшлося про тяжку хворобу, тоді як мені просто було гаряче і піт — я цього навіть не помічав — росився на моєму чолі: «Але ж панич увесь мокрий!» — казала вона, мовбито вражена дивним явищем, з легким презирливим усміхом, наче випливло щось непристойне («панич, виходить, а забув надіти краватку»), а все ж стурбованим голосом, де вчувалася тривога за моє здоров’я. Можна було подумати, що ніхто, крім мене, не пітнів на білому світі. Врешті вона вже перестала говорити так влучно, як колись. Бо у своїй покорі, в чулому захваті перед людьми, куди нижчими за неї, вона підхопила їхню гидомирну говірку. Донька, скаржачись на неї, казала мені (не знаю, звідки вона це взяла): «Мати все зі мною гиркаються, то двері їм не причинила, то ще що, учепляться за щось — і трелі-морелі, і трелі-морелі», — Франсуаза гадала, мабуть, що тільки неповна її освіта позбавляла її досі такої мовної перлини. І я чув, як з її уст, на яких колись квітла найчистіша францужчина, зривалося по кілька разів на день: «І трелі-морелі, і трелі-морелі».

Зрештою, цікаво, як мало варіюються не тільки вирази, а й думки в однієї й тієї самої людини. Шафар завів звичку заявляти, що пан Пуанкаре зловмисник, не через гроші, а тому, що неодмінно хотів війни, і товк про це сім-вісім разів на день перед одною й тою самою незмінно зацікавленою аудиторією. При цьому не змінював жодного слова, жодного жесту, жодної інтонації. І хоча його виступ тривав лише дві хвилини, він щоразу залишався однаково зашкарублий, ніби театральна постанова. Огріхи його францужчини псували говірку Франсу-ази достоту, як псували її доччині мовні огріхи. Він правив, що пан де Рамбуто був колись страшенно вражений, почувши, що дук Ґермантський назвав «будиночки пана Рамбуто» псуарами. Мабуть, у дитинстві його вухо не чуло тут «і» — і це в нього так і залишилося. І він вимовляв це слово хоч і неправильно, але в кожен слід. Франсуазу спершу це пантели-чило, але згодом вона почала його мавпувати, нарікаючи, що таке причандалля передбачене не для жінок, а для чоловіків. Так її покора і подив перед шафарем змусили її говорити не пісуари, а тільки — з легкою поступкою логіці— пісівари.

Служниця вже не спала і не їла, все слухала, як читає комюніке, в яких вона нічого не тямила, шафар, тямущий не більше за неї; над хіттю дрочити Франсуазу в того тепер часто брала гору патріотична веселість; він кидав з приємним усміхом, говорячи про німців: «Бій, мабуть, буде гарячий, наш старий Жоффр он як химерує і химородить!» Франсуаза, не вельми розуміючи, про які химерії і химороди йдеться, відчувала, що сказана фраза була одним із милих екстравагантних вибриків, отож вихована людина повинна відгукуватися на неї з гумором, весело знизуючи плечима, ніби кажучи: «Він завше такий», — відчувала і всміхалася, ковтаючи сльози. Принаймні вона була щаслива, що її новий хлопчина різничук, попри своє ремесло досить лякливий (хоча починав на міській різниці), ще не досяг призовного віку. А то вона дійшла б до самого військового міністра, аби його звільнити.

Шафар, либонь, не здогадувався, що комюніке невтішні й що ми ще далеко від Берліна, бо коли читав: «Ворога знову відкинуто з тяжкими втратами для нього...», — то славив ці подвиги як нові перемоги. Проте мене вражала швидкість, з якою театр цих перемог наближався до Парижа, і я просто дивом дивувався, коли шафар, вичитавши в комюніке, що під Лансом відбувся бій, не занепокоївся, побачивши в завтрашній газеті, що плоди цієї битви запевнили нам успіх у Жуї-ле-Віконт, де ми закріпилися дуже міцно. Шафар-бо добре знав назву Жуї-ле-Віконт, ця місцевість не так уже й далеко була від Комбре. Але ми читаємо газети на свій копил, ніби на очах у нас більма. Ми відмовляємося розуміти, що діється. Всі слухають солодку мову головного редактора, ніби мову коханки. Нас розгромили, а ми радіємо, бо вважаємо себе не розбитими, а переможцями.

Не загрівши собі місця у Парижі, я швиденько вернувся до санаторію. Хоча лікар приписав хворим режим цілковитої ізоляції, мені вручили в різний час два листи, від Жільберти й від Робера. Жільберта писала (десь так у вересні 1914-го), що, хоч як їй праглося залишитися в Парижі, аби швидше дізнаватися про новини від Робера, постійні рейди таубів на Париж нагнали їй такого холоду, надто їй лячно було за доньку, що вона втекла з Парижа останнім комбрейським потягом, але цей потяг до Комбре вже не доплуганився і досягти Тансонвіля вона прирозуміла селянською хурою аж по десятьох годинах труської дороги! «Можете собі уявити, що там чекало на вашу давню приятельку, — писала мені Жільберта, закінчуючи листа. — Париж я покинула, аби втекти від німецьких аеропланів, і марила, що в Тансонвілі мені буде як у Бога за порогом. Але не минуло й двох днів, як сталося те, чого вам і на думку ніколи не спало б: німці розбили наші війська під Ла-Фером і вже займали передмістя, німецький генеральний штаб, а за ним цілий полк зупинилися перед брамами Тан-сонвіля, і я мусила їх гостити, втекти було ніяк, потяги вже не ходили». Чи то німецькі штабники і справді були так добре виховані, а чи Жільбертиного листа проймав дух Ґермантів, посталих із баварського ложа і споріднених із найвищою аристократією Німеччини, але Жільберта правила про чудове виховання старшин і навіть шерегових, які тільки попросили її дозволу «нарвати незабудок, із тих, що росли над ставком», — і ці добрі манери вона протиставляла брутальній розперезаності французьких утікачів, які перед з’явою німецьких генералів пройшли потоптом по її маєтку, плюндруючи все, що трапить на очі. У кожному разі, якщо навіть Жільбертин лист був пройнятий духом Ґермантів, — інші сказали б: жидівським інтернаціоналізмом, радше несправедливо, як ми побачимо, — то лист від Робера, що я одержав десь так за місяць, виявляв скорше натуру Сен-Лу, ніж Ґермантів, ще й відбивав набуту ним ліберальну культуру, загалом цілком симпатичну. На жаль, Робер і словом не обмовився про стратегію, тему наших розмов у Донсьєрі, і не пояснював мені, якою мірою перебіг війни підтверджував чи спростовував його тодішні красномовні теорії.

Якщо він про щось трактував, то хіба про те, що від 1914 року вже змінили одна одну кілька воєн, і наука, здобута з кожної з них зосібна, впливала на долю наступних. Так, наприклад, теорію «клину» доповнила теза, що, перш ніж убити клин, слід артилерійським вогнем цілковито переорати терен, захоплений ворогом. Але потім констатовано, що, навпаки, така оранка унеможливлює марш піхоти та артилерії на місцевості, де тисячі вирв від снарядів стануть серйозною перешкодою. «Війна, — казав мені він, — не уникає законів нашого старого Геґеля. Вона у стані вічного становлення». Це було зовсім не те, про що мені найбільше хотілося дізнатися. Але ще більше мене сердило, що в листах не вільно було називати імена генералів. А втім, як свідчили скупі газетні вісті, командували не ті, ким я так цікавився в Донсьєрі, налаштований з’ясувати, хто з них виявить більшу звагу в цій війні. Жес-лен де Бурґонь, Ґаліфе, Неґріє вже віддали Богові душу. По майже на початку війни подав у відставку. Про Жоффра, Фо-ша, Кастельно чи Петена ми ніколи не згадували. «Друже мій, — писав мені Робер, — згоден, що такі слова, як «вони не пройдуть» або «ох же ж і вкрутимо ми їм хвоста» неприємні; у мене самого вони нав "язнули в зубах, як «пуалю» тощо; звичайно, нудно мережити епопею, вживаючи виразів, які самі собою ще гірші за граматичні помилки чи похибки проти доброго смаку; суть їхня суперечлива й жахлива, це вульгарна афектація і претензійність, така нам ненависна, подібна до того, як деякі дотепники кажуть «коко» замість «кокаїна». Але якби ти бачив усіх цих хлопців, надто людей простих, робітників, крамарів, що ніколи б не відали, які вони герої, і померли б удома, у своєму ліжку, бачив, як вони бігають під кулями, аби врятувати товариша, підібрати пораненого офіцера, і як, поцілені самі, всміхаються, конаючи, бо лікар каже їм, що відбито у німців траншею,— я запевняю тебе, мій друже, що в цьому, мабуть, уся французька ідея, тут можна краще збагнути, що таке історична доба, яка видавалася нам у школі трохи зведеною на котурни.

Ця епопея така гарна, що ти, як і я, вважав би, що слова тут нічого не варті. Роден чи Майоль потрапили б створити шедевр із потворного, нікому не відомого матеріялу. Показавши таку велич духу, «пуалю» перестав бути для мене чимось таким, що пов ’язувалося в мене з якимось натяком чи жартом, як, наприклад, зі словом «шуани». І я чую, що це слово готові підхопити великі поети, так само як слова «потоп», «Христос» чи «варвари», які пишали вже величчю, перш ніж їх пустили в обіг Гюґо, Віньї та інші.

Я заявляю, що найкращі — простий люд, робітники, але й інші теж бувають зухи. Горопаха Воґубер-молодший, син посла, що дістав сім поранень, перш ніж загинув, хоча стільки разів вертався з вилазок без жодної подряпини, мав таку міну, ніби перепрошував і казав, що це не його провина. Чарівний був хлопчина. Ми з ним щиро заприязнилися, безталанним його батькам дозволено приїхати на похорон з умовою не надівати жалоби і, з уваги на обстріл, вдовольнитися п "ятихвилин-ним прощанням. Мати, рослява лошиця, яку ти, певно, знаєш, звичайно побивалася, але, дивлячись на неї, ніхто цього б не сказав. Натомість батько був, бідачисько, у такому стані, що, запевняю тебе, я, збайдужілий уже до всього і зовсім бездушний, звиклий бачити, як на моїх очах голову товариша, мого співрозмовника, розчереплює раптом міна чи навіть відриває від тіла, не міг стриматися, завваживши розпуку бідолашного Воґубера — він нагадував тепер руїну. Даремно генерал утішав його, що син поліг за Францію і поводився як герой, бідачисько тільки хлипав ще болісніше і не міг відірватися від синового тіла. Врешті — і це причина, чому треба звикати до «вони не пройдуть» — всі ці люди, такі, як мій горопашний камердинер, як Воґубер, зупинили німців. Ти, може, вважаєш, що ми не дуже просунулися, але не треба розумувати, солдати чують себе переможцями завдяки внутрішньому переконанню, як смертенний чує, що йому бас увірвався. Отож-бо ми знаємо, що візьмемо гору, і прагнемо цього, щоб продиктувати справедливий мир, не хочу сказати справедливий лише для нас — по-справжньому справедливий: справедливий і для французів і для німців».

Звичайно, «лихоліття» не допомогло Сен-Лу перерости самого себе. Так само, як недалекі й банальні герої на відпочинку писали про війну не на рівні подій, які самі з себе ніщо, а на рівні банальної естетики і, дотримуючись іще й досі її правил, говорили, як говорили б десять років тому, про «криваву зорю», про «трепетний політ звитяги» тощо, Сен-Лу, розумник і естет, залишився розумником і естетом, зі смаком описуючи бівак на краю багнистого лісу, ніби йшлося про качине полювання. Аби передати мені контраст світла й тіні, такий «чарівний на світанку», він згадував про улюблені нами обома мальовидла і сміливо посилався на якусь сторінку Ромена Роллана чи навіть Ніцше з відомою незалежністю фронтовиків, які не боялися вимовляти німецькі імена, як полохливі тиловики, ба більше, з певною грайливістю цитуючи ворога, як це було, скажімо, з полковником дю Паті де Кламом, коли, виступаючи свідком на процесі Золя, він продекламував у присутності П’єра Кіяра, затятого поета-дрейфусара, якого, зрештою, не знав, вірш із його символістської драми «Безрука дівчина». Пишучи про якусь мелодію Шумана, Сен-Лу подавав лише її німецький титул і навпростець казав, що на світанні, почувши перший щебет, сп’янів, ніби йому співав птах із «чудородного «Зіґфріда», якого він дуже сподівається почути по війні.

Вернувшись до Парижа вдруге, я наступного ж дня по приїзді отримав ще одного листа від Жільберти — про перший, наведений тут, чи принаймні про його зміст вона чи не забула, бо свою втечу з Парижа, наприкінці 1914-го, подавала інакше. «Ви, може, не знаєте, любий друже, — писала вона, — що ось уже майже два роки як я у Тансонвілі. Я прибула сюди разом із німцями: всі намагалися утримати мене від виїзду. Мене трактували як навіжену. «Як, — чула я застереження — ви у безпеці в Парижі й вибираєтеся до окупованої зони саме тоді, коли всяк намагається звідти втекти». Я не сліпа і визнаю всю слушність цих аргументів. Та що вдієш, у мене є одна гарна риса, я не з полохливих, або, якщо хочете, людина вірна, і коли я дізналася, що мій любий Тансонвіль загрожений, мені не хотілося, щоб його боронив єдиний наш старий радця. Я зрозуміла, що моє місце там. І, зрештою, завдяки цій постанові спромоглася врятувати не лише замок— коли інші сусідні обійстя і замки, покинуті ошалілими власниками, зазнали майже всі цілковитої руїни, — ай цінну колекцію, з якою так носився любий татусь».

Словом, Жільберта тепер свято вірила, що подалася до Тан-сонвіля, не тікаючи від німців до безпечної криївки, як писала мені 1914 року, а, навпаки, аби спіткати їх і боронити від них свій замок. Зрештою німці не стали постоєм у Тансонвілі; але, мусивши терпіти в себе постійну крутанину військових, куди гіршу, ніж та, яка витискала сльози у Франсуази на ком-брейській вулиці, Жільберта жила, як твердила сама (цього разу щиро), достоту фронтовим життям. Отож газети підносили до небес її поводження і вже домагалися для неї ордена. Кінець листа містив святу правду. «Ви не уявляєте, любий друже, що таке війна і якого значення тут набуває кожна дорога, міст, висота. Скільки разів я думала про вас, про те, як гарно ми гуляли разом по цих околицях, сьогодні спустошених, бо за цю дорогу або схил пагорба, який ви так любили і куди ми так часто ходили у парі, точаться затяті бої! Либонь, ви, як і я, не уявляли, що похмурий Русенвіль і нудний Мезеґліз, звідки нам приносили листи і куди посилали по лікаря, коли вам нездужалося, колись уславляться. Так ось, любий друже, вони стали славні, як Австерліц чи Вальмі. Битва за Мезеґліз тривала понад вісім місяців, німці втратили в ній понад шістсот тисяч солдатів, вони знищили Мезетліз, але не взяли. Стежка, яку ви так любили і яку прозвали глодовою, де, як ви твердите, ви закохались у мене в дитинстві, хоча, повірте, і я кохала вас, — важко навіть сказати, якого значення вона набула. Величезний пшенишний лан, біля якого вона уривалася, це та сама славетна висота 307, на яку ви, мабуть, часто натрапляли у комюніке. Французи висадили місток через Вівону, який, за вашими словами, не нагадував вам дитячих споминів, як вам того хотілося, а німці навели кілька переправ; півтора року половина Комбре була в їхніх руках, а половина у наших».

Другого дня після одержання цього листа, тобто за два дні до того, як я, чимчикуючи в темряві, дослухався до відлуння власних кроків і водночас переживав усі ці спогади, Сен-Лу прибув ненадовго із фронту і вже дорогою назад заскочив до мене на секунду-дві, але саме вже передвістя його візити встигло збурити всю мою істоту. Франсуаза порвалася була до нього з надією, що він допоможе виклопотати білий білет несміливому різничукові, якому через рік мали заголити лоба. Але сама зрозуміла безглуздя цього прохання, бо вже давно полохливий скоторізун змінив ятку. Тобто нашу ятку, а її власник чи то тим, що боявся втратити клієнтів, чи то з простої правдомовности, заявив, що не знає, де нині цей хлопчина, тим паче, що він звичайний найманець, а різник із нього ніякий. Франсуаза кинулася на пошуки. Але Париж великий, яток тут безліч, і, відбігавши ноги, вона так і не здолала віднайти свого боюна-кровопія.

Коли Сен-Лу ввійшов до мого покою, я несміливо підступив до нього, відчуваючи щось неймовірне, кожен відпускник справляв тоді враження вихідця з того світу або вже не житця, який, забачивши вас, проте, ще встає, сам одягається і навіть прогулюється. Здавалося (а надто спершу, бо для тих, хто не мешкав, як я, далеко від Парижа, це стало вже звичним, а звичка відтинає у предметів, бачених не раз, корінь глибокого враження і думки, яка надає їм справжнього сенсу), здавалося, є щось жорстоке у тих звільненнях, наданих фронтовикам. По-перше, кажеш собі: «Вони не захочуть вертатися на передову, стануть дезертирами». Справді-бо, вони не тільки прибували з місцевостей, у реальність яких годі повірити, бо ми чули про них хіба з газет і не могли собі уявити, щоб якийсь учасник тих титанічних боїв повернувся тільки з контузією плеча; узбережжя, до яких вони верталися, були узбережжями смерти, вони з’являлися між нами незбагненні для нас, переповнюючи нас ніжністю, тривогою і відчуттям таємниці, наче ми викликали душі померлих: мерці на мить поставали перед нами, і ми ні про що не зважувались їх запитати; та й що вони, зрештою, могли відповісти? Хіба одне: «Вам цього не уявити»? Бо ж можна тільки дивуватися: єдиним вислідом зіткнення з таємницею для отих обпалених вогнем відпускників, живих чи мертвих, загіпнотизованих чи викликаних закляттями медіума, стало ще дужче поглиблення, якщо тільки таке можливе, відчуття марности всяких слів. Ось у якому стані я вітав Робера, чиє чоло прикрашав тепер шрам, величавіший і загадковіший для мене, аніж залишений на землі слід стопи великолюда. Я не зважувався на жодне запитання, а він говорив мені лише найпростіші слова. До того ж слова його не дуже різнилися від тих, які він мовив би й перед війною, так ніби люди, всупереч їй, і далі зоставалися такими, як були; тон розмов був той самий, змінилася хіба що тема, але як!

Оскільки я зрозумів, він знайшов у війську підпору, завдяки якій поступово забув, що Морель учинив з ним так само підло, як і з його дядьком. Проте він зберіг до нього приязнь, душа його й досі палко жадала зустрічі з ним, але він відкладав її день у день. Я визнав за краще з делікатности до Жільбер-ти не нагадувати Роберові, що він може застати Мореля у пані Вердюрен.

Я знічено сповістив Робера про те, як мало відчувається війна у Парижі. Він відповів, що навіть як на Париж тут часом кояться «досить-таки нечувані речі». Робер натякав на рейд цепелінів напередодні і спитав, чи добре мені було все видно, таким тоном, яким давніше мовив про якусь добірну виставу. На фронті ще можна зрозуміти своєрідне кокетство слів на зразок: «Диво, та й годі, яка рожевість! А ця бліда зелень!» — сказаних у мить смертельної небезпеки, але за Сен-Лу цього не водилося, тим паче в Парижі, коли йшлося всьо-го-но про незначний наліт, який, проте, з нашого балкона, у нічній тиші, виглядав як достеменне, хай і несповідане свято, із прицільним і захисним вогнем ракет, із перезвою сурем, що вже грали аж ніяк не для параду тощо. Я зауважив, які гарні літаки, коли злинають у небо. «А як ідуть у піке, то, мабуть, іще ефектніші, — підхопив він. — Згоден, момент, коли вони злинають угору, групуються у сузір я, напрочуд гарний; літаки тут скоряються законам не менш точним, ніж ті, що керують сузір’ями, бо те, що здається тобі виставою, є збіговиськом окремих ескадриль; вони дістають накази, змикаються, заходячи на ціль. Але найефектніша та мить, коли після остаточного уподібнення до зірок вони відриваються від них, щоб атакувати цілі або вернутися після сирени відбою, мить, коли починається апокаліпсис, коли навіть зорі зриваються з місця. А ці сирени — таж вони трохи чи не ваґнерівські й, цілком, зрештою, природні для віншування прибулих німців, власне, майже національний гімн, із кронпринцом та принцесами в цісарській ложі, Wacht am Rhein; як тут не загадаєшся, хто воно оце шугає в небо — авіатори чи, може, все-таки валькірії? — Його, здавалося, тішило таке ототожнення авіаторів із валькіріями, хоча він тлумачив це чисто музичними смаками:— До лиха, це ж бо музика сирен із «Лету Валькірії»! Далебі, треба було прийти німцям, аби в Парижі ми могли слухати Ваґнера».