На зовсім протилежному краю досвіду по моїх відкриттях, що найцікавіші анекдоти з ґонкурівського «Щоденника», цієї невичерпної криниці, вечірньої розваги самотнього читальника, походили з уст співрозмовників, яких, читаючи ці сторінки, нам так хотілося б пізнати і які не залишили в мені жодного сліду цікавих спогадів, — я ще міг це якось пояснити собі. Попри наївність Ґонкура, який цікавість анекдоту оцінював на засаді виїмковости оповідача, цілком могло бути, що й люди пересічні здибали у своєму житті або чули щось цікаве і собі переповідали його іншим. Ґонкур умів і слухати, і бачити; а я ні.

А втім, кожен із цих фактів заслуговував на окремий розгляд. Дук Ґермантський, звісно, не справив на мене враження тієї чарівної моделі молодечої гожости, яку моя бабуся так прагнула пізнати, а мені завдяки мемуарам пані де Босержан ставила за недосяжний взірець. Але не забуваймо, що Базен мав тоді щойно сім годочків, що мемуаристка була його тітка і що навіть мужі, налаштовані за який місяць-два розлучитися, вихваляють своїх жінок. Одну зі своїх найчарівніших поезійок Сент-Бев присвятив появі біля фонтану дівчинки, увінчаної всіма чеснотами і принадами юної мадемуазель де Шамплатре, яка тоді, либонь, не мала ще й десяти. І хоча графиня де Ноайль, геніальна поетка, ставилася до своєї свекрухи, дукині де Ноайль з дому Шамплатре з ніжною пошаною, можливо, якби їй довелося нашкіцувати її портрет, він дуже різко контрастував би з тим портретом, який Сент-Бев накреслив півсторіччя тому.

Здатним викликати більше спантеличення був, либонь, проміжний стан, тобто ті люди, від яких поголоски про них змушують сподіватися чогось більшого, ніж пам’яти, спроможної зберегти цікавий анекдот, хоча ми не знаходимо, як у разі Вентейлів чи Берґоттів, підтвердження нашого суду в їхніх творах, бо вони їх не створили, а тільки — на превеликий наш подив, оскільки ми переконалися, які вони пересічні — надихали на них інших. То дарма, що салон, який у музеях сліпитиме очі найбільшою з часів великих ренесансових мальовидел пишнотою, виявиться вітальнею втішної міщаночки, про яку я, аби її не знав, марив би перед полотном, щоб у реальності могти підійти до неї, сподіваючись, що вона викаже мені найцінніші секрети мистецтва маляра, яких не зрадила б мені його картина, міщанки, чий помпезний шлейф з оксамиту і мережива становить малярський мотив, гідний найкращих Тиціанів. Якби я розумів тоді, що Берґот-том стає не найрозумніший, найосвіченіший і найдуховніший з людей, а той, хто потрапить стати люстром і завдяки цьому віддзеркалить у творчості своє життя, хай би навіть нікчемне (сучасники не бачили Берґотта таким розумником, як Сванн, і таким ерудитом, як Бреоте) — то можна було б із тим більшим правом сказати те саме про моделі художника. Коли у маляра, великого майстра, пробуджується почуття краси, її зразки дають йому люди трохи багатші за нього, і він знайде в них усе, чого бракує в його ательє невизнаного генія, який продає свої картини по п’ятдесят франків на штуку: вітальню з меблями, оббитими старосвітським єдвабом, силу ламп, гарних квітів, гарних овочів, гарних суконь; і ці люди, тільки відносно незаможні або такі, що видаються незаможними проти людей справді виняткових (які навіть не знають про їхнє існування), саме завдяки цьому можуть куди легше познайомитися з невідомим митцем, оцінити його, запросити до себе, купити його образи, ніж аристократи, які подібно до пап та голів держав замовляють свої портрети у ма-лярів-академіків. Чи ж дивина, що поезію гожого дому і гарних нинішніх туалетів нащадки радше відкриють для себе в салоні видавця Шарпантьє роботи Ренуара, аніж у портреті принцеси де Саган або графині де Ларошфуко пензля Котта чи Шаплена? Митці, які дали нам найкращі взірці елеґантности, примітили її в тих, хто не завше уходив за великого елеґанта своєї доби, бо елеґанти рідко доручають портретувати себе незнаному шанувальникові прекрасного, вони не здатні догледіти прекрасне в його полотнах, бо все застує більмо задавнених шаблонів, застилаючи полудою зір публіки, мов те маячне видиво, що його недужий плутає з об’єктивними картинами довколишнього світу. Та оскільки ці пересічні відомі мені моделі були до того ж джерелом натхнення або порятунком для певних композицій і оскільки на картині та чи інша з них переставала бути моделлю, ототожнюючись із другом, гідним того, щоб його зобразити на полотні, то слід було задуматися, через що всі люди, спроможні збудити в нас жаль, що ми їх не знали, тимчасом як Бальзак повиводив їх у своїх книжках або присвятив їм ці книжки на знак свого безмежного захвату, а Сент-Бев чи там Бодлер написали про них найкращі свої вірші, — через що згадані люди, а надто всі оті пані Рекам’є та Помпадур видалися мені особами нецікавими: через моє природне каліцтво, що доводило мене тоді до сказу, бо несила було побачитися знову зі знехтуваними колись людьми, чи через те, що німбом їх оздоблювала тільки примарна магія літератури, що спонукало мене читати зовсім інші книжки, втішаючись тим, що з огляду на погіршення стану здоров’я, я мусів за день урвати світські стосунки, зректися подорожей та музеїв задля лікування в санаторії. Проте, може, цей лихий бік, ця лжепрозур-ка існує у спогадах лише тоді, коли вони ранні, коли репутації як людей мистецтва, так і світовців руйнуються надто швидко (бо хоч новий досвід і силкується потім повстати проти цих «поховань», чи здатен він вирвати із забуття бодай когось із цілої купи «похованих»?)

Більше ці думки, які то втишували, то підсичували жаль за тим, що я не маю літературного хисту, не виникали ні разу в моїй голові протягом довгих років, одколи я, зрештою, вирішив зовсім не братися за перо, років, перебутих на лікуванні далеко від Парижа, аж поки на початку 1916 року в моєму санаторії забракло медичного персоналу.

Я повернувся до Парижа, зовсім відмінного відтоді, як я його побачив у серпні 1914-го за першого свого повороту для лікарського огляду, після якого я знову повернувся до санаторію. Одного з перших вечорів по своєму повороті 1916 року мені закортіло послухати думки про єдину цікаву тоді для мене річ — війну, і по обіді я подався до пані Вердюрен, бо вона та пані Бонтан були королевами воєнного Парижа, який навіював думку про Директорію. Ніби вирослі на дріжджах, сказати б, самосій, усі молоді жінки парадували щодня у високих циліндричних тюрбанах, достоту як чепурухи доби пані Тальєн, з патріотизму вони носили темні «воєнні» прямі єгипетські туніки і куцесенькі спіднички; на ногах мали перехрещене реміняччя і котурни, як у Тальми, або високі гамаші, схожі на ті, що носять наші славні вояки; а ще, хвалилися вони, лиш на те, аби тішити око воякам, вони надягали не тільки «струмисті» туалети, а й клейноди, як подивитись, чимось зрідні військовій амуніції, хай їхній матеріал і не походив з армії і не в армії підлягав переробці; замість єгипетського орнаменту, цього нагаду про єгипетську кампанію, повелася мода носити персні та браслети, зроблені з уламків або пояска гарматна 75-го калібру, запальнички, виготовлені з двох англійських монет, на які жовнір у своїй землянці примудрявся накладати таку гарну патину, що профіль королеви Вікторії виглядав, як виґравіюваний різцем Пізанелло; а ще через те, що думають про це повсякчас, — хвалилися дівчата, — вони носять мінімальну жалобу, якщо котрийсь із «наших» поляже, і під приводом, що в ній має бути «домішка гордости», не мають собі за сором носити білу шапчину з англійського крепу (такого гарного, «багатонадійного» — у плані їхньої нездоланної віри в остаточну перемогу), заступити давній кашемір атласом та шовковим мусліном і навіть зберегти перла, «дотримуючись такту і коректности, про які годі нагадувати французкам».

Лувр був зачинений, як і всі музеї, і коли в газеті з’явився заголовок: «Сенсаційна виставка», не було сумніву, що йдеться не про картини, а про сукні, сукні, призначені, втім, для «витворних утіх мистецтва, тих самих, яких парижанка давно вже позбавлена». Отож-бо елегантність і втіхи знов повернулися; елегантність, оскільки не знаходилося місця для красних мистецтв, намагалася виправдатися, як виправдовувалися 1793 року красні мистецтва, коли митці, виставляючись у революційному Салоні, заявляли, що «даремно ці пісні республіканці ганять те, що ми залюблені у красні мистецтва, коли об’єднана Европа облягає терени свободи». Так само чинили 1916 року кравці, які, сповнені пихи митців, проголошували зі свого боку, що «пошуки нового, відхід від баналь-ности, утвердження індивідуальности, кування перемоги, відкриття для повоєнних поколінь нової формули краси — ось які амбіції не дають їм спати, ось за якою химерою вони женуться, в чому можна переконатися, одвідавши їхні салони, розташовані просто на вулиці... де глушіння світлою і веселою нотою тяжких смутків доби нібито стало злобою дня, хоча це робиться зі стриманістю, накинутою обставинами. Смутки доби, справді, могли взяти гору над жіночою життєрадісністю, якби ми не мали перед собою стількох високих прикладів одваги та витримки. Отож, думаючи про мужніх наших вояків, які на споді траншей мріють про комфорт і вишукані туалети для далеких своїх голубок, залишених біля домашнього вогнища, вкладімо ще більше винахідливости в розробку нових моделей, щоб сукні відповідали вимогам часу. Мода, як легко здогадатися, оселилася переважно в англійських домах, себто у союзників; цього року всі шаленіють за сукнею-бочкою, гожа хвацькість якої відгонить якоюсь веселою поволокою витворности. Один із найщас-ливіших наслідків цієї сумної війни, — додавав захоплений хроніст, — «що ми доможемося (ні, не повернення утрачених земель чи пробудження національного духу, як усі сподівалися прочитати), доможемося пречудових здобутків у туалетах, це буде те, що називається: без зайвої розкоші, з дрібниць, з нічого створена елегантність. Над сукню від великого кравця, пошиту в багатьох екземплярах, ми предкладаємо нині сукню хатнього роблива, як ще один доказ тямущости, смаку та індивідуальної переваги наших дам».

Що ж до милосердя, то цілком природно, — ще б пак, стільки напастей від ворожої навали, стільки калік! — коло нього заходилися «ще ревніше», що зобов’язувало дам у високих тюрбанах проводити пообіддя на «чаюванні», обговорюючи довкола бриджового столика новини з «фронту», тим-часом як під брамою на них чекали авта і ставний солдат за кермом базікав із лакейчуком.

Зрештою новими були не тільки головні убори, що бовваніли над головою дивацькими циліндрами. Личка теж були нові. Молодісінькі дами в нових капелюшках бралися хтоз-на-відкіль і становили собою виквіт бомонду — хто з-перед шести місяців, хто з-перед двох років, а хто й з-перед чотирьох. Зрештою ця різниця мала для них таку саму вагу, яку за часів перших моїх кроків у великому світі мало для двох родів, таких, скажімо, як Ґерманти і Ларошфуко, доведене чотирьохсотрічне шляхетство. Дама, знайома з Ґермантами з 1914 року, вважала за парвеню даму, допущену до них лише 1916-го, і, вітаючи її, мов та королева-вдова, лорнетувала її і цідила з гримасою, що, властиво, навіть невідомо, заміжня ця пані чи ні. «Все це виглядає не бозна-як гарно», — висновувала дама, датована 1914 роком, бажаючи, щоб коло свіжо допущених урвалося саме на ній. Ці нові особи, яких юнь мала за старе луб’я, а деякі старі добродії, що бували не тільки у великому світі, за, зрештою, не таких-то вже й нових, не просто розважали товариство цікавими для нього розмовами про політику та музику в тісному свійському гурті; їм ще й доводилося постачати ці теми особисто, бо для того щоб речі здавалися новими, хай вони навіть старі чи хай навіть і нові, треба у мистецтві, як і в медицині чи там у вищому світі, витворювати нові назви. (В дечому вони, зрештою, були нові. Скажімо, пані Вердюрен вибралася під час війни до Венеції, але оскільки такі, як вона, уникали говорити про сумне і сентиментальне, то, за її визнанням, найбільше її там вразила не сама Венеція, не Сан-Марко і не палаци, тобто не те, що мені, навпаки, так подобалося, а гра світла нічних прожекторів, і про ці прожектори вона розповіла, підкріплюючи свою розповідь цифрами. Отож у кожному сторіччі відроджується певний реалізм як реакція на досі улюблене мистецтво.)

Салон Сент-Евертів нагадував благеньку вивіску: вона не привабила б нікого, хоча за нею ховалися найбільші артисти і найвпливовіші міністри. Зате збігалися — послухати в одних виступ секретаря, в інших заступника директора кабінету — до нових отюрбанених дам, які своєю крилатою і тріскотливою навалою заполонили Париж. Дами першої Директорії мали свою королеву, була вона молода та гарна і звалася пані Тальєн. Дами другої Директорії мали двох королев, були вони старі та шпетні і звалися пані Вердюрен і пані Бонтан. Хто міг би дорікати пані Бонтан за те, що її муж відіграв у Дрей-фусовій справі ролю, гостро розкритиковану в «Еко де Парі»? Вся ж бо Палата стала в певний момент ревізіоністською, отож довелося серед старих ревізіоністів, як і серед старих соціалістів, рекрутувати партію суспільного ладу, релігійної толерантности і військових приготувань. Колись би пана Бонтана ненавиділи, бо непатріоти ходили у дрейфуса-рах. Але скоро це слово кануло в лету, і їх почали йменувати ворогами закону про трирічну військову службу. А все ж, пан Бонтан, один з авторів цього закону, був патріот.

У великому світі (і це суспільне явище є, зрештою, об’явом далеко загальнішого психологічного закону) всякі новини, шкідливі чи нешкідливі, викликають страх, поки їх не засвоять і не пристосують. От і з дрейфусарством було так, як із одруженням Робера де Сен-Лу з Одеттиною донькою, одруженням, яке наробило стільки галасу. А нині, коли у панства де Сен-Лу бачать усіх «знайомих», навіть якби Жільберта поводилась, як Одетта, до неї однак «ходили б» і хвалили її за те, що вона, як королева-вдова, ганить не засвоєні як слід моральні новації. Дрейфусарство вже стоїть на одній дошці зі справами шанованими і звичними. Жодна душа вже не завагалася б оплескувати його, як давніше — гудити, от і думай тепер, чого воно варте саме собою. Воно перестало бути шокінгом. Власне, інакше й бути не могло. Люди ледве пам’ятали про те, що це явище існувало взагалі, як по якомусь часі ми забуваємо, був батько молодої дівчини злодієм чи ні. Принаймні можна сказати: «Та ні, це стосується шваґра або когось однопрізвищного. Тільки не її батька — про нього я зроду не чув чорного слова». Та й, поза всяким сумнівом, дрейфусарство від дрейфусарства різниться: тож-бо той, хто бував у дукині Монморансі й лобіював закон про трирічну службу, не міг бути покидьком. Кожен гріх прощенний. І забуття, вготоване дрейфусарству, торкнулося a fortiori[1] дрей-фусарів. Зрештою, дрейфусарів у політиці більше не було, бо за колишніх дрейфусарів виставляли себе всі, якщо хотіли увійти до уряду, навіть ті, хто протистояв усім тим новаціям, що їх утілювало в собі дрейфусарство (за часів, коли Сен-Лу ступив на слизьке), таким як антипатріотизм, безбожництво, анархія тощо. Ось чому дрейфусарство пана Бонтана, приховане і конструктивне, як у всіх політиків, випиналося не більше, ніж кості під шкірою. Ніхто йому вже не нагадував, що він був колись дрейфусаром, бо світські люди неуважні й забудькуваті, до того ж уже й чимало літ перевернулось, а вони ще й вдавали, ніби куди більше, ніж чимало, бо тоді вважалося за дуже модний погляд твердити, що повоєнний час відмежовує од війни щось таке саме глибоке і довготривале, як геологічний період — і сам Брішо, цей націоналіст, натякаючи на Дрейфусову справу, казав: «Ще за царя Гороха...»

(Сказати по щирості, ці глибокі зміни, спричинені війною, були обернено пропорційні до розумових здібностей тих, кого вони вразили, принаймні починаючи з певного рівня. На самому споді дурні дуренні, ласі до насолод, нехтували війну взагалі. А на верхівлях ті, хто жив внутрішнім життям, мало зважали на значущість подій. Те, що могло перевернути їхній напрям думок, радше було чимось, що саме собою не мало жодного значення і що перебило для них перебіг часу, роблячи їх сучасниками іншої життєвої пори. Це можуть зримо засвідчити чудородні сторінки, натхнені таким перенесенням, сторінки, де йдеться про спів птаха у парку Монбуасьє або про легіт, насичений запахом резеди, а це ж бо епізоди, мабуть, не такі важливі, як великі дати Революції та Імперії. А проте у «Посмертних записках» вони подвигнули Шатобріана написати сторінки куди більшої вартости.) Такі слова, як дрей-фусар чи антидрейфусар утратили вже глузд, мовили ті самі люди, що здивувалися б або обурилися, якби їм сказали, що, певно, за кілька сторіч, а то й раніше слово бош стане цікавим архаїзмом, як слова санкюлот, шуан чи блакитний.

Пан Бонтан не хотів чути про мир, поки Німеччина не зазнає розбору, як у середньовіччя, поки Гоґенцоллерни не злетять із трону, а Вільґельма II не візьмуть на мушку. Словом, він признавався до тих, кого Брішо охрестив «порішайника-ми», і це було дипломом громадянської зваги, якого тільки можна добути. Певне, перші три дні пані Бонтан було якось ніяково серед тих, хто просив пані Вердюрен познайомити їх із нею, і пані Вердюрен поправляла її трохи шорстко: «Графа, моє серце», коли пані Бонтан казала їй: «Це ж бо ви рекомендували мені дука Осонвільського, правда?» — чи то з цілковитого невігластва і невміння пов’язати ймення Осон-вільський з якимсь титулом, чи то, навпаки, з надміру обізнаносте і за асоціацією з «Партією княжат», до якої, як їй повідомлено на її розпити про неї, граф Осонвільський належав ув Академії.

Але вже четвертого дня вона цілком загніздилася в Сен-Жерменському передмісті. Вряди-годи круг пані Бонтан ще бачили незнані уламки якогось товариства, дивні не більше, ніж шкаралуща круг курчати, для тих, хто знав, з якого яйця вилупилася пані Бонтан. Але за два тижні вона вже струшувала її з себе, а через місяць, коли вона казала: «Іду до Леві», всі розуміли навіть без уточнення, що вона має на увазі панство де Леві-Мірпуа, і жодна дукиня не лягла б спати, не довідавшись від пані Бонтан чи пані Вердюрен, бодай телефоном, про що йшлося у вечірньому комюніке, чого там не згадали, як там розвивається наш спір із Грецією, який готується наступ, словом, не випитавши всього, що публіці стане відомо лише завтра, а то й пізніше, і що в неї скидалося на генеральну репетицію в будинку моди. У цих розмовах, повідомляючи новини, пані Вердюрен казала «ми», маючи на думці Францію. «Отож-бо ми вимагаємо від грецького короля, аби він ушивався з Пелопонесу тощо; ми йому покажемо дорогу тощо». І в усіх цих повідомленнях незмінно згадувалося Г.Ш.[2] («я телефонувала до Г.Ш.»), і, вимовляючи цю абревіатуру, вона зазнавала такої самої втіхи, якою смакували колись жінки, не знайомі з принцом Аґріґентським, перепи-туючи з усміхом, коли мовилося про нього, аби показати, що вони в курсі: «Ґріґрі?» — втіхи, відомої не в надто буремну добу лише світовцям, а за часів великих змін приступної уже й простому людові. Наш шафар, наприклад, коли згадувано про грецького короля, умів кинути — що то газети! — мов той Вільґельм II: «Тіно?», хоча це його панібратство щодо королів не переставало відгонити вульгарністю, як щось суто саморобне, бо вже давненько, починаючи розмову про короля ес-панського, він казав: «Фонфонс». Зрештою, помічалося, що в міру зростання числа ясновельможних осіб, що робили аванси пані Вердюрен, маліло число тих, кого вона взивала «занудами». Наче за помахом чарівної палички, кожний зануда, який візитував її чи набивався в гості, робився раптом якимсь інтелігентним, симпатичним. Словом, через рік число зануд скоротилося в таких пропорціях, що «страх і муки нудьги», які посідали таке місце в розмовах і відігравали таку велику ролю в житті пані Вердюрен, де й поділися. Сказати б, на старість нестерпність нудьги (яка, зрештою, згідно з давнішими її запевненнями, замолоду була їй не відома) менше давалася пані Вердюрен узнаки, подібно до того, як деякі мігрені та нервові астми втрачають у нас на силі з роками. І страх перед нудьгою, мабуть, цілковито покинув би, за браком зануд, пані Вердюрен, якби вона не навербувала їх собі натомість серед колишніх своїх вірних.

А втім, завершуючи розмову про дукинь, які вчащали тепер до пані Вердюрен, — вони являлися сюди, самі про це не здогадуючись, у пошуках достоту того самого, чого давніше шукали дрейфусари, тобто світських розваг, скомпонованих так, що смакування ними не тільки вгамовувало цікавість до політики, а й відгукувалося на потребу коментувати між собою події, вичитані в газетах. Пані Вердюрен казала: «Приходьте о п’ятій погомоніти про війну», як давніше — «погомоніти про Дрейфусову справу», а згодом: «Приходьте послухати Мореля».

До речі, щодо Мореля: йому не випадало там бувати через те, що він не служив у війську. Просто не зголосився до нього і став дезертиром, але про це ніхто не знав.

Усе верталося на свої круги, тож, цілком природно, знову ввійшли в обіг давні слівця «добромисний» і «недобромис-ний». Але на круги свої та не зовсім — і подібно до того, як давні комунари були антиревізіоністами, найзапекліші дрейфусари хотіли постріляти всіх, мавши підтримку в генералів, достоту як генерали під час Процесу насипалися на Ґаліфе. На свої зібрання пані Вердюрен постійно запрошувала кількох зовсім свіжих дам, відомих своєю доброчинністю; за першим разом вони з’явились у пишних туалетах, у великих перлових кольє, на які Одетта, власниця незгіршого кольє, потому як устигла донесхочу накрасуватись у ньому, тепер, прибрана за модою сен-жерменок у «військовий костюм», дивилася несхвально. Але жінки вміють перебудовуватися на ході. На третій чи четвертий раз вони зрозуміли, що на такі шиковні туалети, саме шиковні особи й наклали заборону, і вони поскидали свої золоті сукні й хоч-не-хоч опростилися.

Одною з салонних зірок став Набравхаляви, — цього жука забракувала військова комісія попри все його спортсменство. Тепер він зробився для мене безперечним автором дивовижного твору, хоча досі я думав, що тільки випадково, зіставляючи перехресним курсом два нурти спогадів, я вирішив, що то саме він умкнув од мене Альбертину. До того ж насамкінець цей перехресний нурт із далекої відстані років вивів мене стосовно того, що лишилось у моїй пам’яті по Альбертині, на геть занедбаний шлях. Бо я ніколи більше про неї не думав. То була стежка спогадів, межа, куди вже не ступала моя нога. Зате твори Набравхаляви залишалися свіжими, і ця стежка спогадів зринала і витала в моїй свідомості.

Треба сказати, що знайомство із чоловіком Андре не було справою ані приємною, ані легкою, а пропонованій йому дружбі загрожувало чимало розчарувань. Справді-бо, він уже тоді був тяжко хворий і оберігав себе від усіляких клопотів, хіба що котрийсь із них, на його думку, справляв би йому приємність. А приємним клопотом він вважав лише зустрічі з людьми незнайомими, мабуть, чи не сподіваючись у своїй палкій уяві, що вони виявляться не схожими на інших. Що ж до давніх знайомих, то він аж надто добре тямив, ким вони були і ким би могли бути, тож вони видавалися йому не гідними небезпечного для нього, а може, і смертельного панькання з ними. З нього взагалі був препоганий приятель. І хто знає, чи його жадоба до нових людей не крила в собі чогось від того шаленого вогню, який він укладав колись у Бальбеку в спорт, у гру та в непогамовану ненажерливість.

Тим часом пані Вердюрен щоразу хотіла звести мене з Андре, не допускаючи думки, що я з нею знайомий. Зрештою Андре рідко з’являлася з мужем. Вона стала мені за чарівну та щиру подругу, і, вірна естетичним смакам чоловіка, неприхильного до російського балету, казала про маркіза де Поліньяка: «Бакст опорядив увесь його дім. Як можна спати в такому декорі! Я воліла б Дюбуфа». А втім, Вердюрени, внаслідок фатального поступу естетизму, який сам себе почав їсти з хвоста, казали, що не годні знести модерного стилю (тим більше, мюнхенського), ані білих помешкань, і кохаються лише у старих французьких меблях проти темних шпалер.

У цей період я дуже часто бачився з Андре. Ми не знаходили теми для розмови, і одного разу мені спало ім’я Жюльєтти, зринувши із глибин спогадів про Альбертину, наче таємнича квітка. Таємнича натоді, але нині вже не хвильна для мене: тим часом, якщо я міг говорити на силу байдужих мені тем, то цю обминав — не те щоб вона була для мене байдужіша за інші, ні, просто настає щось подібне до пере-ситу справами, про які ми забагато думаємо. Хто знає, чи період, коли мені у всьому ввижалися таємниці, й справді ними повнився. Та що такі періоди не тривають вічно, то чи варто жертвувати здоров’ям і добробутом задля розкриття таємниць, які колись перестануть нас цікавити.