Аптека моєї матері

Я зростав у Парижі, в аптеці моєї матері, що стояла на самій маківці пагорба Монмартр, якраз навпроти водогінної вежі, що височіла посеред невеликого скверу. Ця аптека працює дотепер і, мабуть, залишається однією з найвищих точок у паризькому регіоні. Для ватаги дітлахів, які жили на верхівці пагорба (нас було з десяток однолітків), сквер і величезна башта давали невичерпне поле для ігор, на якому можна було бігати, пустувати, галасувати, чубитись і грати в хованки. Але навпроти стояла материна аптека, і це був зовсім інший простір – спокійний, затаєний і тільки мій. Насправді батьки ніколи не забороняли мені гратися в аптеці, але не дуже вітали, щоб я запрошував сюди друзів. Та я, попри це, запрошував, бо мої батьки ніколи не вимагали від мене беззаперечного послуху, адже були людьми богемними й толерантними. Вони надавали свою довіру (і кредит) усім охочим: як дорослим, так і дітям. Напевне, через це моя мати збанкрутіла, коли мені минав десятий рік, і нам довелося покинути Монмартр і перебратися до південного передмістя – із зовсім іншим соціальним, культурним і колірним пейзажем.

На той час у Парижі, та й деінде, кожна аптека складалася з приміщення, розділеного на чітко визначені зони й організованого за принципом відділів і підвідділів, ієрархія яких змінювався доволі нечасто. Кольори відігравали тут принципову роль: і для розділення шаф та відділів, і для маркування флаконів, коробочок і мензурок. У материній аптеці, наприклад, шафка з небезпечними речовинами, до якої мені заборонено було підходити, супроводжувалася червоною етикеткою з великим чорним словом «ОТРУТА». Ми називали її «отруйною шафкою». Завдяки поєднанню червоного і чорного – найбільш виразного й агресивного серед усіх колірних поєднань – ця заборонена шафа сильно вирізнялася на тлі всіх інших. Заходячи до аптеки, миттєво помічали саме її, що вочевидь трохи суперечило задумові.

Ліки та їхнє паковання мали вигляд скромніший. І витонченіший. Уже тоді на полицях магазинів і аптек не було предмета більш продуманого, вишуканого і чітко регламентованого, ніж коробочка для ліків. Такою вона залишається до сьогодні, ба навіть ще більше. Фармацевтичні компанії вкладають величезні кошти в розробку паковань. Жоден інший товар – навіть парфумерія та косметика – не оформлений настільки вивірено та турботливо. На коробочках колір має незначне, але дуже продумане місце. Незмінно переважає білий, передаючи загальне враження гігієни, науки та доброчинності; білий – колір знання й водночас чистоти. Назву ліків, компанії-виробника і дозування часто позначено не чорним – що на білому тлі створювало б надто різкий, агресивний контраст, – а сірим. Мабуть, саме на лікарських пакованнях, чи принаймні на деяких із них, сьогодні можна побачити найзахопливішу, найвитонченішу палітру сірих відтінків. Ті чи ті нотки кольору підкреслюють логотип виробника і, згідно з непроголошеною, але чинною класифікацією, позначають властивості або призначення ліків, що містяться всередині. У синьо-блакитну гаму вписуються седативні препарати, снодійне, транквілізатори. У жовто-помаранчеву, навпаки, – зміцнювальні засоби, вітаміни та все, що бадьорить і підіймає тонус. Деколи таку ж роль виконує веселкова палітра, але без синього кольору! Справді, в чуттєвості сучасної західної людини помаранчевий колір майже синонімічний поліхроматичній гамі, так само колір сонця, як і колір веселки, адже обидва позначають джерело чи символ життя. Бежеві й коричневі тони стосуються насамперед лікування проблем травлення або травного тракту. Однак на коробочці намагаються не зловживати цими тонами: наприклад, брунатний колір має натякати зовсім непомітно на проносний засіб.

Зелені тони суголосні різним лікувальним призначенням і властивостям (що підкреслює широку полісемію цього кольору). Раніше до послуг зеленого вдавалися досить помірно (чи не залишок давнього уявлення, нібито зелений приносить нещастя?). За наших днів, коли поширюється мода на все екологічне, він закріплюється за натуральними препаратами, засобами фітотерапії та багатьма парафармацевтичними продуктами. Щодо чорного, його потрібно уникати взагалі, бо очевидно: ліки ніяк не мають асоціюватися з кольором смерті. Навіть осоружні таблетки активованого вугілля з мого дитинства, які я мусив уживати проти болю в животі або шлунку, кодувались іншим кольором (коричневим, жовтим, блідо-фіолетовим). Нарешті, залишається червоний – колір, який треба використовувати обережно. Він може, як у випадку із солодкими ліками, позначати смак (полуниця, малина, червона смородина), який допомагає дітям легше проковтнути пігулку чи сироп. Він може позначати антибіотик чи антисептик, стосуватися крові або обробки ран. Але до всього цього – і насамперед – він є кольором небезпеки та заборони, кольором, яким підкреслюють обов’язкові написи з попередженнями, як-от «Не перевищувати зазначених доз».

Над материною аптекою надворі висів зелений хрест. У 1950-ті роки над деякими аптеками вже мигтіли неонові хрести, але поки що лише на дорогих аптеках у заможніших кварталах. Таку розкіш аптека моєї матері не могла собі дозволити. Тож у неї був звичайний дерев’яний хрест, пофарбований у темно-зелений колір. У Парижі більшість аптек мали такі вивіски. Згодом, коли я вперше відвідав Італію, я дізнався, що цей код не був однаковий для всіх країн Європи: хрести над італійськими аптеками були – і залишаються дотепер – червоними. Це навело мене на думку взятися за дослідження історії цієї емблеми, пов’язаної як зі здоров’ям, так і з торгівлею.

Уже за Середньовіччя зелений колір був символом аптекарів, позаяк фармакопея черпала знання переважно з рослинного світу. Утім, до середини XIX століття аптекарі підбирали для своїх крамниць найрізноманітніші вивіски (роги тварин, зображення святих-цілителів). Тільки в 1880-ті роки у Франції з’являються перші зелені хрести, і тоді ж багато міст зобов’язують аптекарів позначати свої крамнички особливою вивіскою. Хрест мав передавати ідею допомоги, турботи, підтримки. Він уже з’являвся на вбранні членів ордену госпітальєрів, створеного в XII столітті для захисту та допомоги християнським паломникам, які мандрували мусульманськими землями. Хрест фігурував на гербах багатьох благодійних товариств за часів Старого режиму. Саме його взяли за основу для емблеми руху Червоного Хреста на Женевській конференції 1863–1864 років (можливо, на вибір емблеми вплинув і прапор Швейцарії – білий хрест на червоному тлі). Італійські аптеки почали взоруватися на цю модель і зберегли її до наших днів. Вони радше схилились у виборі до кольору крові, а не фармакопеї, ідеї надання допомоги та загоєння ран, а не образу ліків, мікстур і фітотерапії.

Можна бачити, як останні двадцять років у Франції деякі аптеки замінили зелений хрест на синій або синьо-зелений. Така зміна, безперечно, не випадкова – серед емблем і знаків немає довільності: для всього є причини; але визначити їхні обриси не так просто. Може, йдеться про повернення «синього» ордену госпітальєрів, адже французькі лікарні та заклади здоров’я мають традицію емблематично позначати себе якраз синім кольором (зазвичай у поєднанні з білим)? Або ж ідеться про те, щоб показати, що сучасна аптека – це «простір здоров’я», місце зустрічей і місце науки (обидва ці поняття символічно передаються синім кольором) – і що це більше не протрухла крамничка бакалійників і гендлярів травами та корінцями?

Сумна історія юного Філіпа

Уперше закордоном я побував у Швейцарії, країні, яка з різних причин упродовж багатьох років стала моєю другою батьківщиною. Коли я тільки познайомився з нею, мені було дев’ять років. Я приєднався до скаутів-«вовченят», і наш загін (тоді казали: «зграя») мав вирушити на канікулах до лижного спортивного табору. Насправді ми відпочивали у Французьких Альпах, що у Верхній Савойї, але в декількох сотнях метрів від швейцарського кордону. Щодня ми перетинали кордон, часом пішки, часом на лижах. Щоб уникнути можливих запитань із боку прикордонників, наше керівниц­тво попередило, щоб кожна дитина приїхала з паспортом. Звісно, ніхто з нашого загону тих паспортів не мав. Це було в середині 1950-х, і навіть багато дорослих їх тоді ще не мали. У Франції ніхто не був зобов’язаний тримати державний паспорт. Мій батько, що народився 1912 року в Орні й помер у 1996 році в Маєнні, усеньке життя прожив без будь-яких посвідчень особи, навіть без водійських прав. Щаслива людина! Щаслива епоха!

У 1956 році оформити паспорт, надто для дитини, вже скидалося на цілу спецоперацію. Потрібно було в навчальний час прийти до мерії разом з одним із батьків, добути всілякі документи, які непросто було зібрати, заповнити формуляри з малюсінькими клітинками, власноруч поставити підпис, пройти огидну процедуру зняття відбитків пальців, та ще й не забрьохавши все навколо плямами від чорнила – але, понад усе, потрібно було зробити фотографії «визначеного зразка». Дістати ті фотографії було не так просто: звісно, вже тоді працювали фотокабінки, але їх було мало і вони, як і телефони-автомати, майже завжди не працювали. Крім того, вони знімали так, що на них будь-яка людина, чи то дорослий, чи то дитина, мала вигляд злодюжки-рецидивіста. Отож деякі батьки схилялися до того, щоб фотографувати своїх чад у професійних фотографів. Це коштувало дорожче, але результат краще відповідав їхнім очікуванням.

Так учинили й батьки мого однокласника Філіпа, який теж, як і я, був у скаутському загоні кварталу Сен-Лазар. Я непогано його знав, бо належали ми до однієї шістки «вовків-сірків», але він зовсім не був мені до вподоби. Це був само­впевнений задавака, який хизувався своїми багатими батьками, всіляко демонструючи свою перевагу. Вдома вони мали навіть телевізор, що в 1956 році було ознакою великого достатку (сьогодні це радше навпаки). Для горезвісного паспорта його татко – очевидно, не менший чванько, ніж його син, – замовив кольорові фотографії, а це на ті часи було рідкісним явищем. Філіп вихвалявся тими знімками, приносив їх на збори загону три четверги поспіль і галасливо хизувався. Він лише один серед нас володів таким скарбом. Ми заздрили, адже у нас були тільки звичайні чорно-білі світлини. Ці кольорові картки із зображенням чемного учня в недільному костюмі здавалися нам і дивом-дивним, і «бомбою» (як у ті роки любили казати серед школярів). Філіп і справді нас «розбомбив» своїми пречудовими та нестерпними фотографіями у кольорі.

Та невдовзі прийшла помста. Батько Філіпа не встиг оформити паспорт вчасно, і коли за десять днів до від’їзду вони обоє з’явилися в мерії, чиновник не взяв у них горезвісні фотографії: мовляв, вони не відповідають «визначеному зразку», адже вони кольорові. Батько Філіпа мало не луснув з люті, погрожував своїми нібито впливовими зв’язками, але все намарно. Довелося робити нові фотографії, тепер чорно-білі. Врешті-решт уся справа завершилася повним фіаско, бо тяганина розтягнулася ще на кілька днів і паспорт не зробили вчасно. Філіп не поїхав з нами до лижного табору і того року втратив можливість відкрити для себе Швейцарію. Не знаючи причини його відсутності, ми вирішили, що він захворів, і навіть трохи співчували. Але й не дуже. Тільки потім, коли ми повернулися додому, дізналися розкішну історію про ті кольорові фотографії; от тоді ми змогли з усією жорстокістю, на яку здатні діти у дев’ять-десять років, познущатися зі свого нікчемного товариша. Погорда не дозволяла йому повернутися до нас іще кілька тижнів.

Безталанна історія юного Філіпа не така вже й анекдотична, як здається. Вона показує, наскільки у Франції п’ятде­сят років тому кольорову фотографію ще сприймали чимось підозрілим або несправжнім. Держава та закон поставали у чорно-білій гамі, а також усе, що претендувало на точність, серйозність, правильність, істинність. А кольори стосувалися таких категорій, як фривольність, мальовничість, дозвілля, ба навіть насолода та розпуста. Утім, треба зазначити, що тодішня кольорова фотографія мала значно гіршу якість, ніж тепер, навіть у передових галузях науки.

За якесь півстоліття відчутно змінилися практики, технічні можливості, коди та системи цінностей: віднині для більшості посвідчень особи необхідно подавати кольорові фотографії; до того ж вони мають улягати дуже чітким вимогам формату, кадрування, ракурсу. Не можна навіть посміхатися, що багато що говорить про теперішнє суспільство... Щодо чорно-білої фотографії, яку раніше вважали більш правдивою і точною, за наших днів гадають, ніби вона неповна або менш точна. Втім, так вважають не скрізь: досі існують компанії, де під час наймання на роботу вимагають анкету з чорно-білими фотографіями. У Франції таких уже негусто, але у Німеччині їх поки що більшість.

Протиставлення кольорового чорно-білому, як і спроби їх зіставити за різними показниками вірогідності чи автентичності, не нові. Вони з’являються вже наприкінці XV століття, коли набувають поширення гравюри й тиснення, покриті чорною фарбою на білому папері, – достеменна революція порівняно із середньовічними зображеннями, які майже завжди були кольоровими. У світі мистецтва, насамперед живопису, це протиставлення було в центрі супере­чок, в яких упродовж двох подальших століть змагалися, і то деколи вельми запекло, прибічники вищості малюнка й усі ті, хто визнавав перевагу за колористикою. Перші доводили, що колір – то лишень непотрібна витівка, спокуслива прикраса, омана, що за собою приховує форми, відволікаючи погляд і відвертаючи глядача від головного. Другі твердили, що тільки колір дає можливість осягнути й передати сутність речей і що мета й завдання живопису залягають насамперед у царині кольору. Далі ми з’ясуємо на цих сторінках, чому я зараховую себе до другого табору.

Автомати з цукерками