Глава 1

Коли настав кінець, він здавався зовсім несподіваним, мов грім серед ясного неба, і тільки через багато років я збагнула, що до нього вів цілий ланцюжок подій. Деякі з них не мали до нас, Моррісонів, ніякого стосунку, і стосувались лише Пайзів, які жили на фермі за милю від нас і були нашими найближчими сусідами. Пайзи належали до сімей, яких називають «проблемними», завжди належали, завжди належатимуть, але саме того року їхні негаразди, що ховалися за стінами великого, старого, пофарбованого у сірий фермерського будинку – невидимі для громади, – перетворилися на повний кошмар. Чого ми ще не знали, так це того, що кошмару Пайзів судилося завадити мрії Моррісонів. Цього ніхто не міг передбачити.

Звісно, шукаючи початок якоїсь події, оглядатися можна безкінечно. Його пошуки здатні довести вас до Адама й далі. Але для нашої сім’ї таким початком стала подія з того літа, така катастрофічна, що могла б служити початком майже будь-чого. Вона сталася спекотної й тихої липневої суботи, коли мені було сім років, і назавжди перервала наше звичне сімейне життя; навіть тепер, майже двадцять років по тому, мені непросто сприймати її об’єктивно.

Про неї можна сказати лише одну добру річ: хоча б усе закінчилось на високій ноті, бо напередодні – нашого останнього дня разом, родиною – батьки дізналися, що Люк, мій «інший» брат – ще один, крім Метта, склав вступні іспити і був зарахований до педагогічного коледжу. Люків успіх став дещо несподіваним, бо, м’яко кажучи, його схильним до наук не назвеш. Я пам’ятаю, що десь читала теорію такого змісту: кожен член сім’ї має певну роль – «розумник», «красунчик» або ж «егоїст». Як один раз ненадовго зіграєш якусь роль, то вона приклеїться до тебе, і, хоч би що ти робив, усе одно люди бачитимуть у тобі виконавця своєї ролі, але на перших порах, за цією теорією, ще можна вибрати собі амплуа. Якщо це й справді так, то в дитинстві Люк, певно, вирішив, що хоче бути «неслухом». Не знаю, що вплинуло на його вибір, але, можливо, він надто часто чув історію про прабабусю та її знамениту підставку для книжки. Напевно, ця історія була нещастям Люкового життя. Або одним із нещасть – іншим, певно, було мати такого брата, як Метт. Той так явно успадкував розум прабабці, що Люкові можна було навіть не пробувати зайняти це місце. Отже, краще знайти щось, у чому він мав би природний хист – підвищувати тиск наших батьків, наприклад, – і вдосконалювати, вдосконалювати це вміння.

Але, якось, усупереч самому собі, він, у дев’ятнадцять років, узяв і склав вступні іспити. Нащадок трьох поколінь, що жили цим прагненням, член родини Моррісонів мав здобути вищу освіту.

Він був перший не тільки в нашій родині, а й, думаю, в усьому Кроу-Лейку, маленькій фермерській громаді в Північному Онтаріо, де всі ми четверо народилися й виросли. За тих часів Кроу-Лейк був сполучений із зовнішнім світом однією курною дорогою і залізничними коліями. Потяги зупинялися, лише якщо помахати водієві, а дорога вела тільки на південь – чого б то люди їхали далі на північ? Окрім десятка ферм, універмагу та декількох скромних будинків біля озера, більше там нічого не було, тільки школа та церква. За час свого існування, як я вже сказала, Кроу-Лейк не процвітав науковцями, отож про Люкове досягнення наступної неділі могли б розповідати перші шпальти церковного вісника, якби цьому не перешкодила біда в нашій сім’ї.

Швидше за все, Люк отримав листа, що підтверджував його зарахування до педагогічного коледжу, в п’ятницю вранці, й розповів мамі, яка зателефонувала батькові в банк, де той працював, у Струан, за двадцять миль від дому. Уже це було нечувано: ніколи, ні за яких обставин дружина не потривожила б свого чоловіка на роботі, якщо той працював у конторі. Але вона йому зателефонувала, і вони двоє, вочевидь, вирішили оголосити нам новину того дня за вечерею.

Я відтворювала ту вечерю в пам’яті багато разів, не так через Люкові дивовижні новини, як бо вона, як виявилось, була нашою останньою сімейною вечерею. Я знаю, що пам’ять бавиться з нами, й події та випадки, витворені уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як і ті, що справді відбувалися, але я щиро вірю, що пам’ятаю кожну деталь тієї вечері. Пригадуючи її, найболючіше мені розуміти, яка стримана вона була. Стриманість слугувала за правило в нашому домі. Емоції, навіть позитивні, належалося надійно тримати під контролем. Як учила одинадцята заповідь, вирізьблена на спеціальній скрижалі й дана саме тим, хто сповідував пресвітеріанство: не виказуй емоцій своїх.

Отож, вечеря того дня була точнісінько така, як завжди: дещо церемонна, дещо нудна, з періодичними витівками від Бо. Збереглися декілька фотографій Бо тих часів. Вона була малá, кругла й мала тонке, пушкóве волосся, що прямо стирчало з її голови, так, ніби її вдарила блискавка. На фотографіях Бо спокійна й мила, що тільки доводить, як вони можуть обманювати.

Усі ми сиділи на звичних місцях, Люк та Метт, дев’ятнадцяти та сімнадцяти років, з одного боку столу, далі я, семирічна, потім півторарічна Бо – з іншого. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, і мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очі». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо далі заважатимеш, відразу підеш спати». Після чого Бо запхнула до рота великого пальця і почала його смоктати, ображено, з періодичним клацанням, ніби бомба з годинниковим механізмом відраховувала час.

– Господи, ми спробуємо ще раз, – промовив батько, – дякуємо Тобі за їжу, що ти дав нам сьогодні, й особливо дякуємо за новини, які ми нещодавно отримали. Допоможи нам завжди усвідомлювати, які ми благословенні. Допоможи нам якнайповніше скористатися з наших можливостей та застосовувати свої скромні таланти для служіння Тобі. Амінь.

Ми з Люком і Меттом випрямилися. Мама передала Бо її сік.

– Які новини? – запитав Метт. Він сидів просто напроти мене. Якщо б я зісковзнула зі стільця і простягла ноги, то могла би торкнутися його коліна великим пальцем.

– Твій брат, – батько кивнув на Люка, – вступив до педагогічного коледжу. Зі школи сьогодні прийшло підтвердження.

– Серйозно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.

Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – чи по-справжньому його бачила. З тої чи тої причини ми з ним нечасто перетиналися. Звісно, різниця у віці між нами була навіть більша, ніж у нас із Меттом, але навряд чи справа була в цьому. Ми просто мали небагато спільного.

Але тепер я помітила Люка поряд із Меттом, там, де він сидів, певно, останні сімнадцять років. Деякі риси у них були дуже подібні – будь-хто легко впізнав би в них братів. На зріст хлопці були однакові й обидва мали світлі чуприни, довгі моррісонівські носи й сірі очі. Найбільше вони відрізнялися статурою. Люк був міцний, мав широкі плечі й важив, певно, на добрих тридцять фунтів1 більше за Метта. Рухався він повільно й з відчутною силою, а Метт був жвавий і швидкий.

– Це не жарт! – знову вигукнув Метт, дещо переборщивши з потрясінням. Люк скоса на нього глянув. Метт широко усміхнувся, вже без здивування, і додав:

– Це ж чудово! Вітаю!