Вив вітер. Блискавка била у землю безладно, як недосвідчений вбивця. Поміж посічених дощем пагорбів туди-сюди катався грім. 

Довкола було темно, як у котячих нутрощах. Мабуть, це була одна з таких ночей, коли боги грають людьми, як пішаками на шахівниці долі. А посеред цієї нестримної бурі, між змоклих кущів дроку, ніби відблиск сказу в оці тхора поблискував вогонь. Він вихоплював із темряви три скоцюрблені постаті. Коли казанок закипів, дивний голос прокаркав: 

— Коли ще стрінемося ми під зливу, блискавки й громи[1]. 

Певний час панувала тиша. 

Потому інший голос звичайним тоном відповів: 

— Ну, мабуть, наступного вівторка. 

Крізь безмежні простори космосу пливе зоряна черепаха Великий А’Туїн, несучи на спині чотирьох гігантських слонів, які тримають на плечах всю масу Дискосвіту. Навколо них складними орбітами, що забезпечують зміну пір року, обертаються крихітні сонце та місяць; мабуть, більше ніде в мультиверсумі немає такого, щоб слон мусив час від часу підгинати ногу, аби дати шлях сонцю. 

Чому тут усе так влаштовано, може назавжди залишитися загадкою. Не виключено, що Творець знудився з усіма цими банальними ексцентриситетами, паралаксами та альбедо, й вирішив хоч раз розважитися. 

Логічно припустити, що у світах на кшталт цього боги не грають у шахи — і так воно і є. Власне, боги взагалі не грають у шахи. Для цього в них замало уяви. Боги віддають перевагу простішим та тихішим іграм, під час яких ви Не Досягли Потойбічного, а Пішли Прямо в Небуття[2]. Ключем до розуміння будь-якої релігії є той факт, що божественна концепція розваги включає Змій та Драбини зі слизькими щаблями. 

Дискосвіт тримає докупи магія — магія, породжена обертанням самого світу, магія, що, наче нитка шовкопряда, висотується з тканини буття, аби зашити рани реальності. 

Здебільшого ця магія осідає у Вівцескельних горах, що простяглися від вічної мерзлоти поблизу Осердя ген через видовжений архіпелаг і аж до теплих морів, які нескінченно виливаються в космос через Узбіччя. 

Незримі для ока, сирі чари з потріскуванням перестрибують з вершини на вершину і уґвинчуються в тіло самих гір. Саме Вівцескелі дають світові найбільше відьом та чарівників. Листя дерев тут лопотить навіть за цілковитої відсутності вітру. Скелі виходять на вечірні прогулянки. Інколи живою здається сама земля… 

…Це час від часу стосується й небес. 

Ця буря воістину брала все, до чого могла дотягтися. Це була її зоряна година. Роками вона вешталася довколишніми землями, підробляючи поденщиною у вигляді шквалу, набуваючи досвіду, зав’язуючи контакти, інколи збиваючи з ніг заскоченого зненацька чабана чи вириваючи з коренем ще не дуже змужнілі дубки. Та ось погодні умови склалися так, що перед нею з’явилося вікно можливостей — і вона вирішила докласти будь-яких зусиль, аби її помітив хто-небудь із босів кліматичного бізнесу. 

Це була старанна буря. Вона поєднувала досить вибагливі вихори з нестримною пристрастю, і критики погоджувалися, що якби вона ще й навчилася контролювати звук грому, то з роками виросла б у шторм, вартий серйозної поваги.