«Пересічною буржуазною самичкою» назвав її Брісенден. Три роки треба було на те, щоб перед Мартіном відкрилася ця прикра істина. Засліплений любов"ю, Мартін не помічав, що його кохана — сама тривіальність. Хіба ж міг він знати, зривистим із хвилювання голосом читаючи своїй нареченій присвячені їй самоцвітні рядки, що для неї, для Рут, радість творчості — порожні слова, бо «сама вона чужа будь-якій оригінальності думки». Але зрештою він починає розуміти це. І коли до нього, вже письменницької «знаменитості», приходить уночі Рут, цнотлива, чиста Рут, і, принижено благаючи пробачення, пропонує йому навіки своє тіло й душу, — Мартін її відкидає. «Ви трохи не занапастили мене, — каже він під час цієї останньої їхньої розмови. — Трохи не занапастили моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ви хотіли й мене примусити боятися життя. Ви прагнули замкнути мене в тісну клітку, нав"язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — є основа буржуазної культури, буржуазної витонченої цивілізації. І ви хотіли мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони…»
Образ Рут був наслідком глибоких роздумів Лондона над цим соціальним типом. Ще в статті його «Що означає для мене життя?» (1906) знаходимо вельми промовисту характеристику дружин та дочок «господарів суспільства»: «Вони бавляться в усіляку дрібну доброчинність і охоче сповіщають вас про те, а тим часом їжа, що вони їдять, і вбрання, що вони носять, куплене за дивіденди, оплачені кривавицею робітників і кров"ю тих, що змушені торгувати своїм тілом».
Зводячи Рут із п"єдесталу в ім"я художньої правди, Лондон завдав, удару по всій системі класових забобонів, що міцно усталилась у «доброзвичайній» американській літературі. Тепер кожному стало видно, скільки духовного й морального убозтва може критися в душах у чарівних вродливиць, і вже не вдавалися правдивими сліпучі «чесноти» героїнь традиційного «роману успіху». І вже в самому цьому — величезна художня перемога Лондона, його мистецьке новаторство.
Так само, як Рут жахається «бруду життя», що вона знаходить у Мартінових творах, і тогочасні критики обурено відверталися від «натуралістичного смакування потворності», що стало, мовляв, «провідною естетичною рисою» Лондонового роману. Але такі твердження цілковито суперечать і задумові письменника, і естетичним поглядам його героя. «Він знав життя, — пише Лондон про Ідена, не приховуючи, що в цьому питанні їхні позиції абсолютно тотожні, — знав у ньому й нице, і велике, знав, що життя прекрасне попри весь бруд, що його вкриває… Не диво, що святі на небі чисті й цнотливі. В тому нема заслуги. Але святі серед бруду — оце диво! І задля цього дива варто жити! Бачити високий моральний ідеал, що виростає з усілякої кривди, виростати самому і очима, затопленими багном, ловити перші просвітки краси, бачити, як із слаботи, розбещеності й нікчемства народжується сила, правда, шляхетність духу».
Наведені думки доводять, що, оскільки йдеться про тему людини, Лондон набагато випередив своїх молодших сучасників-«веристів»: Гемліна Гарленда, Френка Норріса, раннього Стівена Крейна. В своєму неприйнятті буржуазного побуту ці письменники протиставили прекрасному «правду життя». («Правда завжди вища якістю за красу», — твердить Гемлін Гарленд). Ось чому вони підкреслювали в своїх персонажах насамперед ті риси соціального звиродніння, що обертали їх на пасивні жертви процесу дегуманізації особистості і таким чином виключали героїчне з літератури. Лондон же, навпаки, прагнув утілити в своїх героях «силу, правду й шляхетність духу», що дозволяла їм утверджувати в боротьбі з соціальним злом людські вартості.
Однак Лондон не спромігся здійснити до кінця цю новаторську естетичну програму, бо за часу створення «Мартіна Ідена» американська дійсність не давала, та й не могла дати «будівельного матеріалу», що дозволив би письменникові художньо втілити сформульовані в романі естетичні засади. Ця суперечність, помалу загострюючись, обарвлює собою низку творів останнього, найтрагічнішого етапу творчого шляху Лондона (1910–1916).
Змучений невиліковною фізичною недугою, переслідуваний невдачами, скутий кабальними угодами з комерційними видавництвами, Лондон виснажував рештки своєї творчої сили ще й у згубній пристрасті до алкоголю. Він віддалився від народу, відійшов від соціалістичного руху, наляканий опортуністичним переродженням його лідерів, і трагічна самотність темною імлою застувала йому світ: невблаганно стіснилися обрії, особиста драма заслонила величезну соціальну драму, що займалася на західному континенті. Порушилась і політична гострозорість Лондонова. Все це разом і зумовило ідейні та художні схиблення в деяких його творах, написаних під кінець життя. Особливо типовий під цим кутом зору роман «Місячна долина» (1913). Прасувальниця Саксон та возій Біл, покинувши місто, «вражене класовими чварами», пускаються в мандри дорогами Америки й урешті знаходять собі щастя на родючій землі Місячної долини. Це, може, найавтобіографічніший Лондонів твір, бо погляди героїв книжки, їхня життєва практика майже достотно відбивають ті зрушення, що сталися в письменниковому світосприйманні.
Реалістичні розділи «Місячної долини», де йдеться про класові бої на світанку сторіччя в Окленді, якоюсь мірою перегукуються з тими епізодами «Залізної п"яти», що оповідають про розправу диктаторського режиму з повсталим народом у Чікаго. Однак тепер автор, ставши на поміркованіші, навіть «нейтральні» позиції, піднісши себе «над битвою», устами героїв роману зводить активний гуманізм революційної дії до «гри сліпих інстинктів», до «непогамованої стихії» біологічної боротьби. А позитивним ідеалом для нього тепер стає втеча в природу, що, з нею злившися, «природна людина» нібито віднаходить утрачену волю і повертає до життя давно стлумлену в її душі «первотну людяність».
Такими ж ідеологічними схибленнями позначена й ще низка творів того періоду, як от відверто авантурні романи «Серця трьох» та «Бунт на «Ельсінорі», песимістична соціально-утопійна повість «Багряна чума», а також деякі оповідання тихоокеанського циклу.
Та однаково майже все, що писав Лондон за ті роки, зберігав виразний антибуржуазний характер. Хоч він тепер і не виступав з конструктивною програмою революційної дії, все ж основна маса південноморських творів (книжка нарисів «Подорож на «Снаркові», повісті «Джеррі-острів"янин» та «Майкл, брат Джеррі», оповідання «Дім Мапуї», «Кулау-прокажений», «А-Чо», «Під палубним тентом» та інші) гострокритична стосовно фальшивої буржуазної моралі, що під її знаменом конкістадори XX сторіччя несли поневолення і занепад уярмленим народам.
Критичність притаманна й іншим творам тих років. Продовжуючи й розвиваючи традиції критичного реалізму, що його провісником у США був Марк Твен, Лондон у романі «Буйний День» та в п"єсі «Крадіжка» викриває хижацьку мораль великого бізнесу, його продажну політичну машину: «Тут злодійська печера, — вигукує мільярдерова дочка Маргерит Старкведер, один з небагатьох позитивних персонажів «Крадіжки», — вся моя сім"я — самі злодії. Мене вигодовано на крадені гроші». Збунтувавши проти цього паразитарного суспільства, Маргерит залишає родину, чоловіка, пориває зі своїм класом. У неї нема ще ясної життєвої програми, але нема вже їй і вороття до минулого, і це вже неабищо.
Серед останніх творів Лондона особливе місце посідає роман «Міжзоряний мандрівник» (1915). Друга назва цього твору — «Гамівна сорочка», і в цьому є своя логіка. Хоч як туго затягують безжальні катівські руки гамівну сорочку на змученому тілі Дерела Стендінга, героя Лондонової книжки, дух його все нескорений. Тому хоч у якій модифікації виступає цей величний образ на сторінках роману, для нас це завше життєствердний символ, перейнятий пафосом боротьби проти тиранії та жорстокості. І нехай не насторожує нас «філософський» стрижень роману. Концепція «переселення душ» потрібна Лондонові лише як формально-композиційний засіб, що дав змогу розкрити спадкоємність поколінь у процесі поступального руху історії. Багатство духовного світу героя, весь оптимістичний лад твору свідчать, що й у цьому романі Лондон дійовий гуманіст.
Дещо аналогічне до «Міжзоряного мандрівника» містить мужнє Лондонове оповідання «Мексіканець» (1911). Письменник уводить читача у наснажену бурею атмосферу переддня мексиканської революції. В найвирішальнішу годину підготовки до повстання партійна каса революційної Хунти спорожніла, нема грошей на купівлю зброї для повстанців. Юнак мексіканець Феліпе Рівера, сподіваючись добути для священної справи революції п"ять тисяч доларів, виходить на нерівний, по суті, безнадійний бій з досвідченим боксером-професіоналом Дені Вордом,
Дарма що такий грізний його супротивник, — Феліпе Рівера переможе! Нехай шаленіє юрма, обкидаючи його, «брудного мексіканця», брутальною лайкою, нехай шахрай-суддя і гендляр-антрепренер, обстоюючи інтереси свого співвітчизника-янкі, безсоромно порушують правила гри, нехай запливають кров"ю очі й нестерпно болить понівечене тіло, він не програє бою, бо бореться тут, на рингу, не задля своєї вигоди, не задля слави й навіть не задля того, щоб «біологічно» утвердитися серед подібних до себе, як те роблять герої Лондонової повісті «Гра», а слухаючись лише веління власного серця, що б"ється в унісон зі зраненим серцем його народу.
Феліпе завдає ударів і дістає їх, його глушить ревіння юрми, та сам він далеко, бо думкою своєю переноситься в минуле, теперішнє й майбутнє своєї поневоленої батьківщини, і крицею наливаються його м"язи, і рука готується до вирішального удару: «Знайомі видива знову промайнули перед ним: залізничні колії в пустелі; жандарми й американські полісмени; в"язниці й поліційні катівні; волоцюги біля водонапірних веж — уся його страшна й гірка одіссея після Ріо-Бланко й страйку. І в блискові та сяєві слави він побачив велику червону Революцію, що йде по країні. Рушниці! Ось вони тут, перед ним! Кожна ненависна пика — рушниця. За рушниці він приймає бій. Він сам — рушниця! Він сам — Революція! Він б"ється за всю Мексіку!»
В «Мексіканці» з граничною повнотою виступають особливості Лондонового художнього інструментарію. Прагнучи через сюжетні конфлікти змалювати масштабні суперечності часу, Лондон, випереджаючи Хемінгуея, розробив засоби, що дали йому змогу розкривати якнайтонші відтінки в почуттях його героїв не так в авторському коментарі (згідно усталеної в американській літературі традиції), як в їхніх вчинках. Проголосивши за міру прекрасного людський зміст художнього образу, Лондон навчився якнайскупішими засобами відтворювати вже не тільки в композиційній структурі роману, а й у тісних рамцях короткого оповідання естетичне співвідношення між людиною й природою, людиною й суспільним буттям.
На початку 1916 року Лондон зважився на той трагічний вчинок, що завдав стільки болю друзям і товаришам його по партії, — формально виступив із її лав. «Він віддав соціалізмові чимало, — зазначає Ірвін Стоун, — і дуже багато від нього одержав, він залишає партію ніби, щоб узяти курс лівіше, та нічого те не змінило: прослуживши партії вірою й правдою п"ятнадцять років, він своїм виходом завдав їй тяжкого удару, а собі самому — смертельного».
22 листопада 1916 року Лондон, прийнявши смертельну дозу снотворного, пішов із життя. Звістка про це сколихнула Америку, її трудящий народ. Забулися Лондонові помилки й заблуди, — американське робітництво оплакувало смерть письменника-революціонера, письменника-соціаліста. Та й чи могло бути інакше, коли Лондонові твори стали за справжню школу життя робітничому класові Америки? А його книжки, розсовуючи рамки епохи, повчальні й сьогодні для прогресивної американської літератури, що стверджує проголошену ще Лондоном естетичну програму соціальної та художньої правди. Чи то ми занурюємося в грізну атмосферу великої наснаги революційних пристрастей, що її з такою громадянською відвагою відтворив Джон Рід, чи то вчитуємося в мужні сторінки Хемінгуеєві, що чверть століття тому оповіли світові про подвиги антифашистських борців на іспанській землі, чи то читаємо трагічну Апдайкову сагу про американського вчителя Джорджа Колдвела, що пожертвував, як міфічний Кентавр, «собою й своїм безсмертям заради людства», — завжди, завжди лунає в наших вухах Мартінів Іденів палкий заклик творити в ім"я людини й для людини. Адже саме в творах отакого плану знаходить своє втілення ясна мрія Лондона про перемогу в мистецтві «натхненного реалізму», що міг бути породжений тільки безмежною вірою в людину, її шукання та подвиг.
akniga