— Уся ця справа огорнута таємницею, — сказав Д’Арно. — Я знаю з вельми надійних джерел, що ані поліція, ані агенти генерального штабу не мають уявлення про те, як йому вдалося це зробити. Вони знають тільки те, що й ми: Ніколай Роков утік…

Джон Клейтон, лорд Грейсток — той, кого знали раніше, як «Тарзана, годованця великих мавп», мовчки сидів у паризькому помешканні свого товариша, лейтенанта Поля Д’Арно, замислено втупившись у носок свого бездоганно наглянсованого черевика.

Його охопили різні спогади, пробуджені звісткою про Ніколая Рокова, його найлютішого ворога, якого засуджено на довічне ув’язнення саме через свідчення Тарзана-мавпича. І ось виявляється, що Ніколай Роков утік із французької військової тюрми. Тарзан згадував, як далеко зайшов Роков у спробах звести його зі світу, й усвідомив собі: скоєне Роковим досі — це справді ніщо у порівнянні з тим, що росіянин бажатиме й плануватиме тепер, знов опинившись на волі.

Тарзан нещодавно привіз дружину та маленького сина до Лондона, оскільки в околиці їхнього маєтку в Узирі, де вони досі мешкали, починалася вельми шкідлива для здоров’я пора дощів. Узирі — це була земля диких вояків Вазирі, розлогої африканської держави, якою свого часу правив Тарзан.

Після цього він поквапився через Ла-Манш — провідати свого давнього друга. Але тут радість зустрічі потьмарилася звісткою про втечу росіянина, і лорд Грейсток, одразу по приїзді, став думати про негайне повернення до Лондона.

— Я турбуюся не за себе, Полю! — врешті мовив він. — Неодноразово в минулому я долав намагання Рокова позбавити мене життя. Тепер мені доводиться думати й про інших. Навряд чи я недооцінюю цю людину і переконаний: Роков захоче поцілити мене через мою дружину чи сина, а не впрост, бо ж він чудово знає, що такий удар буде для мене значно дошкульніший. Я мушу негайно повернутися до них і лишатися з ними аж доки Роков знов буде заарештований або мертвий.

Під ту пору, коли в Парижі точилася ця розмова, двоє непевного вигляду чолов’яг балакали собі у непоказному будиночку на глухій околиці Лондона. В обох були похмурі, лиховісні обличчя. Один чоловік мав бороду, другий — бліде, змарніле обличчя, яке буває після тривалого ув’язнення; лише декілька днів тому він зголив свою чорну бороду.

— Тобі також треба неодмінно поголитися, Алєксєй, — казав він своєму спільникові. — Бо він тебе одразу впізнає. Ми тут розійдемося, а коли на палубі «Кінкеда» стрінемося знову, треба сподіватися, що з нами буде ще двоє «шанованих гостей». Вони, звісно, й гадки не мають, яку розкішну подорож ми їм приготували. За дві години я буду з одним із них у Дуврі, а завтра увечері, коли ти робитимеш усе, як я сказав, то приведеш з собою другого — за умови, звісно, що він повернеться до Лондона так швидко, як я собі гадаю. Я переконаний, що наші зусилля будуть плідні, і ми з цього дуже добре скористаємось, мій дорогий Алєксєй. Через дурість французьких урядовців, які декілька днів приховували те, що я втік, я мав повну змогу так досконало випрацювати кожну деталь нашого плану, що навряд чи щось може перешкодити нашим намірам. А зараз — до побачення, і бажаю успіху.

Через три години листоноша підіймався сходами до дверей помешкання лейтенанта Поля Д’Арно.

— Телеграма для лорда Грейстока, — сказав він служникові, який вийшов на дзвінок. — Чи він тут?

Служник відповів ствердно, розписався за отриману телеграму й відніс її Тарзанові, який саме готувався до від’їзду в Лондон.