— Ви в змозі зробити невелику подорож? — Запитав я.

Грубо кажучи, п"ять ліг — приблизно п"ятнадцять миль.

— А що буде з небіжчиками?

— Може, ви хочете зрадити їх землі згідно християнським звичаєм? Чорт з ними! Природа подбає про те, що їй належить. Нам пора йти. Трупи вже почали смердіти.

— Добре б їх чим-небудь прикрити. Вони чесно билися і заслуговують поваги.

Я зітхнув:

— Будь по-вашому, якщо це допоможе вам спокійно спати. Лопати в мене немає, так що доведеться завалити їх камінням. Не осудіть, але могила буде загальною.

— Звичайно, — сказав він. — І спасибі вам велике.

Я уклав шість тіл поруч, одне біля іншого. Поранений лицар щось забурмотів собі під ніс — схоже молитву.

Каменів всюди валялося безліч, тому я працював швидко, вибираючи самі великі, щоб довго не панькається. У цьому й полягала моя помилка. Один з каменів важив фунтів чотириста, і я не став котити його, а просто підняв і поставив на місце.

Я почув здивований вигук, який говорив про те, що лицар прекрасно зрозумів, скільки важив цей камінь.

Я вилаявся про себе. Потім — вголос!

— От чорт, мало не надірвався!

Я став вибирати камені поменше і, заваливши тіла, випростався.

— Все. Тепер ви готові?

— Так.

Я підняв його на руки і поклав на носилки. Коли я укладав його, він щосили зціпив зуби.

— У який бік треба йти? — Запитав я.

— У зворотній. Звернете наліво і дойдете до розвилки. Потім повернете направо. А як же ви мене…

Не кажучи жодного слова я взяв носилки, як мати бере перепеленану дитину, і пішов по дорозі.