— Дай мені три дні, — благально мовив Мейлмют Кід. — Може, тобі стане краще; хтозна, що воно буде.

— Ні.

— Тільки три дні.

— Ідіть!

— Два дні.

— Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене.

— Один день.

— Ні, ні! Я наказую…

— Тільки один день. Із їжею ми щось придумаємо; може, я підстрелю лося.

— Ні!.. Ну, гаразд. Один день — і ні хвилини більше. І ще, Кіде… не залишай мене вмирати самого. Один постріл, — просто натиснути на курок. Зрозумів? Подумай про це… Подумай! Плоть від плоті моєї, а я ніколи його не побачу…

Скажи Рут, нехай прийде. Я хочу попрощатися з нею, сказати, щоб вона дбала про сина і не чекала, поки я помру. А то вона ще відмовиться йти з тобою. Прощавай, друже… прощавай. Кіде! Слухай… треба копати вище, на схилі. Я там щоразу добував центів на сорок… І ще, Кіде…

Той схилився нижче, аби розібрати останні слова — сповідь помираючого, що позбувся своєї гордині.

— Пробач мені… ти знаєш, за що… за Кармен.

Залишивши жінку тихо плакати біля чоловіка, Мейлмют Кід одягнув парку і лижі, взяв рушницю і подався до лісу. Він не був новачком у борні проти лютої Півночі, та ще ніколи перед ним не стояло таке важке завдання. Якщо дивитися тверезо, це був простий розрахунок: три життя проти одного — приреченого. Але він вагався. П"ять років пліч-о-пліч, на річках і стежинах, на стоянках, у копальнях, перед лицем смерті на полюванні, у повінь, у голод, — ось що пов"язувало їх із Мейсоном. Ця дружба була такою міцною, що він іноді несвідомо ревнував до Рут, — із першого дня, коли вона стала між ними. А тепер він мусить власноруч розірвати цей зв"язок.

Він молив Бога, щоб назустріч трапився лось, хоча б один лось, — але, здавалося, вся звірина покинула цю землю, і пізно ввечері він, знесилений, приплентався до стоянки з порожніми руками та важким серцем. Собачий гавкіт і відчайдушні крики Рут змусили його поспішити.

Підбігши до місця, він побачив, що жінка борониться сокирою від оскаженілої зграї. Собаки порушили залізний закон хазяїв і накинулися на їжу. Перехопивши рушницю за ствол, Кід кинувся на поміч, і давня гра природного добору постала у всій своїй первісній жорстокості. Рушниця й сокира здіймалися й опускалися, то влучаючи в ціль, то мимо, розмірено та безнастанно; волохаті тіла кидалися туди й сюди, очі в собак палали, з пащек капала слина. Людина і звір стялись у лютій сутичці за першість. Потім побиті собаки відповзли від вогнища, зализуючи рани і жалібно скімлячи до далеких зірок.

Весь запас сушених лососів був знищений, і на двісті миль шляху лишалося не більше п"яти фунтів борошна. Рут повернулася до чоловіка, а Мейлмют Кід обідрав і розрубав на шматки ще тепле тіло одного із собак, череп якого був проламаний сокирою. Кожний шматок він надійно сховав, а шкуру і нутрощі кинув недавнім товаришам убитого собаки.

Ранок приніс нові клопоти. Собаки гризлися. Жертвою зграї стала Кармен, що досі чіплялася за своє вбоге життя. Не допомогла і покара — собаки вищали й звивалися під ударами нагая, та розбіглися лише тоді, коли від здобичі не лишилося нічого — ні кісток, ні шкури.

Мейлмют Кід працював, прислухаючись до марення Мейсона, який знов повернувся у Теннессі й виголошував довгі безладні промови, звертаючись до своїх колишніх парафіян.

Поблизу росли сосни, і це полегшило справу. Рут дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку, подібну до тої, що влаштовують мисливці, аби вберегти м"ясо від росомах та собак. Він прихилив верхівки двох молодих сосон одна до одної і, нагнувши їх майже до самої землі, зв"язав ременями з оленячої шкіри. Потім приборкав собак ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав туди все, окрім шкур, у які був закутаний Мейсон. Він обв"язав тіло помираючого ременями і прикріпив їхні кінці до верхівок сосон. Один удар ножа розрубає ремені, і тіло злетить у повітря.