Спалах

– Так, нам подобається цей будинок.

– Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…

– А ці рушниці… Ваш чоловік полював?

– А-а, це… так-так, часом… їздив на качки…

– Хіба у тому лісі нема нічого?

– У лісі… та є, чому… але…

– Хоча б зайці.

– Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?

– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

– Ні, дякуємо. Нам пора.

– То що ви надумали?

– Ми згодні.

На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння. Їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.