Передмова

Чіапас. Джунглі. Загублені серед покручених ліан та віковічних дерев руїни майя. Покришені стіни високих пірамід, на підніжжя яких видряпуються зелені нетрі. Неглибокі, але швидкі потічки, що сердито бурлять і клекочуть, заступаючи дорогу в найбільш невідповідний момент. Повсюди таємничі написи та знаки. А ще — спека. З кожним подихом вона палючими клубнями вривається в легені, з кожним кроком вичавлює з тіла останні краплинки вологи…

Попереду між обвислим ліанами та вогким листям бовваніє спина невисокого провідника-індіанця. Смаглявий нащадок майя старанно прорубує дорогу в хащах, вправно орудуючи величезним мачете. Він не розуміє англійської і, мабуть, не вельми знає іспанську. Мабуть — бо про те важко сказати достеменно. Кароокий індіанець увесь час похмуро мовчить, він просто веде за собою трьох нахабних ґрінго, які наважилися кинути виклик його джунглям.

Мимоволі мозок обплітають моторошні думки: а що буде, коли провідник раптом зникне? Адже ота худа спина попереду та гострий мачете, який зі свистом розсікає тягуче глизяве повітря, раз за разом врізаючись в малахітове тіло джунглів, — оце й усе, що може повернути нас до нормального світу, до нашого зв’язку з цивілізацією. Хоча на той момент здавалося, що того світу взагалі не існує, а ХХІ століття нам усім примарилось уві сні.

Над головою захлинаються оглушливим ревом невгомонні мавпи-ревуни, ховаючись від наших поглядів у густих кронах тропічних дерев; розмаїті папуги з довжелезними чорними дзьобами байдуже розглядають нас, ліниво погойдують головами. Першим йде індіанець, за ним дріботить кощава, як смерть, куцохвоста дворняга. Далі чеберяє Френк, чорноволосий кремезний Френк із Нью-Йорка, який невідомо чим керувався, коли потягнув за собою в це смарагдове пекло Крістіну. Крістіна, його дівчина, крокує слідом, відстаючи від свого бойфренда метрів на десять. Я замикаю процесію.

І більше нікого, абсолютно нікого на десятки кілометрів довкола…

Хто я такий? Ніхто. Такий собі шкет з України…

Ви спитаєте: що молодий шкет з України робить у мексиканських джунглях? Я… я навіть не знаю. У той момент я сам не раз питав себе, що в дідька я там роблю?

Учора ввечері ми залишили Яхчілан (Yaxchilan), що означає «зелені камені» мовою майя, хоча наш провідник вперто називав його Ісанканак. Я пам’ятаю, як сидів там на вершечку однієї з пірамід, звідки проглядався клаптик брудних вод річки Усумансінти (Usumacinta), і дивився крізь той просвіт на інший берег — там починалась Гватемала. По спині та руках струмочками збігав солоний піт, а над головою ненаситною хмарою гули москіти.

І то був лише початок. Десь там, внизу, ще були люди. Там навіть можна було купити холодної води. А зараз я навіть гадки не маю, в якій частині Юкатану ми знаходимось…

Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен.