Книги

Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

22
18
20
22
24
26
28
30

Ілюстрації Н. КОЗЛОВА

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Цю дивовижну, але правдиву історію, розказану АЛЛАНОМ КВОТЕРМЕЙНОМ, він із почуттям глибокої симпатії присвячує усім хлопчакам, що прочитають її, — великим і маленьким.

ПЕРЕДМОВА

Тепер, коли ця книга надрукована і скоро розійдеться світом, я ясно бачу її вади як щодо стилю, так і щодо змісту. Я тільки можу сказати, що книжка не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і здійснили. Мені дуже хотілося б докладніше зупинитися багато на чому, пов’язаному з нашою подорожжю в Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як от: розказати про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас від смерті у грандіозній битві при Луу, а також про Мовчазних, або Колосів, при вході в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розказав докладніше про відмінності між зулуським і кубанським діалектами, які дають матеріал для серйозних роздумів. І присвятив би декілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни [1]. Є ще одна надзвичайно цікава тема, якої я торкнувся лише побіжно. Йдеться про чудову організацію збройних сил цієї країни, яка, на мою думку, значно перевершує впроваджену королем Чакою[2] в Країні Зулусів. Вона забезпечує швидку мобілізацію військ без застосування системи примусового безшлюб’я[3]. І нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки і зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, прекрасним зразком якої є їхні толли — важкі металеві ножі з майстерно привареними лезами з чудової сталі.

Порадившись з сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив описати просто і невибагливо тільки наші пригоди, а про все інше поговорити при нагоді, якщо, природно, вона з’явиться. Я охоче поділюся усім, що знаю, з усіма, хто цим зацікавиться.

Тепер залишилося лише попрохати читача вибачити мені мій недолугий стиль. Адже я більше звик мати справу з рушницею, а отже, не можу претендувати на вишукані літературні пишноти, вибагливість викладу, що зазвичай характерні для романів, які я іноді люблю перечитувати.

Можливо, усі ці пишноти стилю є окрасою для поціновувача, але, на жаль, я зовсім не володію цим мистецтвом.

Щиро кажучи, я вважаю, що книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. Втім, мені якось незручно виказувати свою думку із цього приводу. “Гострий спис, — каже кукуанське прислів’я, — не потрібно точити”. Отже, хочу сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не здавалася, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І

Я ЗУСТРІЧАЮСЯ З СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Когось, може, й подивує, що, розмінявши шостий десяток, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді й чи вистачить мені снаги завершити її.

Озираючись на минуле, я дивуюся, як багато я встиг зробити і скільки мені випало пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що я дуже рано був полишений напризволяще. В тому віці, коли хлопчаків уперше ведуть до школи, я вже був змушений працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії[4]. Чим тільки я не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і займатися мисливством, і працювати в копальнях, і навіть воювати. І лише вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я став дуже майновитим — я ще й сам до ладу не знаю, чим володію, — але навряд чи я погодився б знову пережити ті пригоди, що випало їх зазнати за останній рік, навіть якби я наперед знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені неабияк набридли пригоди. Не знаю, навіщо я вирішив написати цю книгу: це ж зовсім мені не властиво. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоча й дуже люблю читати Старий Заповіт[5] і легенди Інголдзбі[6].

Все ж таки спробую осмислити, що спонукало мене написати цю книгу.

По-перше, мене прохали про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд. По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від недуги відтоді, як у мене уп’явся отой триклятий лев; нині ногу розтроюдило ще більше, і я шкутильгаю дужче, аніж зазвичай. Що не кажіть, а в левових зубах, мабуть, є якась трутизна, бо чому ж те, що загоїлося, знову ятриться, причому — завважте! — завжди у певний час.

Упродовж життя я вполював шістдесят п’ять левів, вийшов живісінький з усіх пригод, і на тобі — наостанок отой левисько стеребив мою ногу, як папушу тютюну! Це вже нікуди не годиться, а я, окрім усього, люблю, щоб скрізь був лад, і мені це дуже не до шмиги.