— А ще що?
— «Коли ти на березі, рухається човен. Коли ти в човні, відпливають береги», — продовжив Хук.
— Це трохи краще! — непевно промовив хтось. — Але хтозна, чи вони зацікавляться такими сентенціями.
— Продовжимо далі! — озвався керівник. — Чи є принципові заперечення проти експерименту?
— Так, у мене є, — спокійно і переконано зазвучав голос.
— Говори, Хете.
— Я взагалі не схвалюю вашого експерименту. На мою думку, ми не маємо права втручатися в процес еволюції людської свідомості. Я переконаний, що експеримент може призвести до трагічних наслідків, якщо ця людська свідомість не зуміє досягти повної гармонії з природою, котра не брала участі в її створенні…
— Гармонія має бути досягнена, — озвався Уртекс, біолог. — Якщо ні, тоді цей вид загине.
— Саме гармонію ви повинні закласти в основу його свідомості, — мовив Хет. — А не нахил до жорстокості. Він і без того досить жорстокий.
— А на мій погляд, це добряк і пустун, — зауважив Сваск.
— Шкода, що він не розбив тобі голову, — сказав Хет. — Де й поділась би тоді твоя поблажливість. Оці ось складки біля губ — що це за ознака, на твою думку?
Я відчув, як хтось доторкнувся до мого обличчя. Я затремтів від жаху. Чи не я та мавпа, про яку щойно йшлося? Дурниці, чи може таке бути? Я ж розумію все, що вони говорять, я людина, така ж, як і вони. Але навіщо тоді торкатись мого обличчя, якраз біля губ, де видніється ознака жорстокості мавпи. Ця думка так вразила мене, що я зібрав усі сили, щоб випростатись на ложі. І не зміг — був міцно прив’язаний… Але чому, чому вони зв’язали таку ж людину, як і самі, справжню людину?
— Уртексе, твій красень, схоже, прокинувся, — здивовано промовив Хет.
— Не може бути, — відповів Уртекс. — Це повинно статись через два дні.
— Але він ворушиться. — провадив Хет. — І силкується розплющити очі.
— Пригасіть світло! — гукнув Уртекс. — Пригасіть швидше!
І світло наді мною погасло.
Я розплющив очі Якраз у мене над головою був великий дзеркальний рефлектор, і я побачив у ньому себе. Побачив і здригнувся від жаху. Звідти прямо на мене дивився страшний звір. То був я, в цьому не залишалось жодного сумніву. Мене раптом охопив панічний жах, і я, напруживши м’язи, розірвав пута.
Тепер я сидів на ложі із зв’язаними ногами. Мав можливість добре все роздивитись. Те, що побачив, мене мало здивувало. Я був серед справжнісіньких людей. Високих, худих, але з великими квадратними головами. Спостеріг, що вони налякані, розумів, що причина цьому — я. Це розізлило мене ще більше.
— Що ви зробили зі мною, негідники! — закричав я. — Яке неподобство!