Яна Прокопчук потерла втомлені очі, глянула на годинник, що стояв на її робочому столі та здивувалася. Сьома вечора, час додому. Треба виганяти вже своїх бешкетників із храму знань. Щось вони засиділися.

Підвівшись, дівчина перетнула крихітний коридор, що розділяв бібліотеку та власне читальну залу, і постукала у масивні, ще старої роботи, двері. Зачекала хвильку і, почувши дзвінке дитяче «можна», потягнула двері на себе. Ця її звичка — завжди стукати та чекати дозволу ввійти — чомусь доводила колег до сказу. Особливо нервувала директор школи.

— Що це за вигадки, Яно Миколаївно? — цікавилася Клавдія Петрівна, і її товстенькі пальчики обурено ворушилися в унісон словам, шарпаючи незмінний шовковий бант під комірцем незмінно білої блузи. — Ви — доросла людина, завідувачка бібліотеки, і питаєте у тих шмаркачів, чи вам можна увійти до вашої ж читальної зали?! Геть уже їх розбалували! До непристойності!

— Ця зала не моя, а бібліотечна, — спокійно, але твердо відповідала Яна, не уточнюючи, що, за повної відсутності підлеглих, вона завідувала лише книгами і сама собою. — А з тих, як ви кажете, шмаркачів дуже скоро виростуть дорослі. Точно такі, як ми з вами. І я не бачу кращого способу привчити їх поважати інших людей, ніж наочно демонструючи, що таке повага. Вони мають пізнати це на власному досвіді.

— Ох, моя дитино, — скрушно зітхала директриса, змінюючи тон з докірливого на турботливо-батьківський, — а у тебе він є, той досвід? Хоч якийсь куценький, га? Геть ти у книжках своїх загубилася, світу білого за ними не бачиш. А світ, він, знаєш, білий, та не дуже. Тобі бракує відчуття реальності.

На цьому місці Яні зазвичай — і дуже сильно — кортіло заявити, що Клавдії Петрівні бракує тактовності, але, звісно, нічого такого вона собі не могла дозволити. Просто схвально кивала головою, ніби погоджуючись з очевидним, та ніяково посміхалася — мовляв, що виросло, те виросло. Отака я, що вже зробиш.

Утім, діти на неї ніколи не нарікали. Вони поважали її працю. Яні вдалося прищепити їм усім — від першокласників до випускників — якщо не цілковите захоплення книгою, то бодай шанобливе ставлення до неї. Ось і зараз дітлахи зустріли свою бібліотекарку радісним у-у-у-у.

— Так, пані та панове, прошу збирати речі та повертати книжки, видані на абонемент.

Радісне у-у-у-у миттєво змінилося на вдавано ображений стогін.

— І не погано було б прискорити цей процес, — ігноруючи школярське незадоволення, додала Яна. — Читальна зала працює до шостої вечора. Ми й так затрималися на цілу годину.

— Яно Миколаївно, — прохально пропищав тоненький, як у мишеняти, голосок із заднього ряду, — а можна мені взяти додому «Магістра розсіяних наук»? Я нічого не встиг…

Яні не довелося напружувати зір, щоби впізнати, хто це. Миколка Кухарчук із п’ятого «Г», не дуже тямущий, зате вельми старанний трієчник, що з усіх сил намагається стати хорошистом, аби потішити маму, яка ростить його сама. У хлопчика геть погано з математикою, і «Магістр», мабуть, саме те, що йому зараз потрібно. Навчання у формі розваги. Ну й нехай. Урешті-решт, правила на те й створені, щоби їх змінювати, якщо дуже потрібно.

— Можна. На три дні, як виняток.