Книги

Виконавець

22
18
20
22
24
26
28
30

Як не дивно, вираз його обличчя залишався цілком серйозним, але ми його добре знали і чекали хохми.

— Були ми ще пацанами і грали у футбола на вигоні, просто біля лісу. Вже вечоріло, десь так година восьма-дев’ята, літо. І раптом ми побачили людську постать у чорному, яка повільно йшла через галявину. Хоча відбувалося все це досить близько, ніхто не бачив її обличчя, не чув її кроків. Вона рухалася повільно, наче пливла. А ми були вкрай перелякані і дивились мов зачаровані. Проте її бачили не всі. Дехто не бачив і не розумів, на що всі дивляться і чому збентежені. Та було не до них. Але щойно темна постать зникла, почалось бурхливе обговорення того, що нам довелося побачити. І ті, що бачили, розповідали іншим. Хто ж не бачив, не вірили, думали, що з них глузують, але жоден не наважувався підійти до галявини. Та був серед нас один такий, хто зовсім скептично поставився до цього всього. Мало того, він поводився зверхньо — щось викрикував, обзивав нас. Потім сказав, що нічого не боїться, а ми всі дурні та боягузи, — і пішов на галявину, матюкаючись і кидаючи патиками по кущах.

Семен замовк, наче розповів усе.

— То чим скінчилося? — не витримав Борис.

— І досі лежить паралізований, — відповів Семен, обводячи нас поглядом, — відняло ноги. І не живе, і не помирає.

Запанувала тиша. Тема виявилася настільки неочікуваною, а розв’язка історії такою несподіваною, що жоден із нас не спромігся щось зауважити. Я не міг второпати, чого це Семен надумав розповісти нам таку дивну історію, не схожу на звичні мисливські байки.

— І ти бачив? — спитав я.

— І я бачив, — спокійно відповів Семен.

На якийсь час запала ніякова мовчанка. Семен спробував розвеселити нас своїми дотепами, але чарівна атмосфера таких посиденьок розвіялася остаточно. Здавалося, кожному хотілося здиміти звідси, і стримувала лише звичайна чемність. Ми без задоволення, задля годиться, переповіли ще зо дві мисливські історії й розповзлися по домівках.

Наскільки гарною була погода незадовго до початку сезону, настільки зіпсувалася вона напередодні відкриття. Несподівано різко потепліло. Перший сніг миттю розтанув, і майже літній рясний дощ змив його залишки. Навколо знову чорніли поля, пожухла трава мляво сіріла балками, і кругом — бридка осіння багнюка. Всюди, але тільки не в лісі. Він перетворився на своєрідний оазис тепла та затишку серед цього царства вітру, дощу та болота. І в день відкриття полювання я знову насолоджувався його неповторним ароматом. Це був запах теплої сирості, пряний лісовий аромат опалого листя, грибів, глиці. Важко описати цей запах. Щоразу заходячи до лісу в таку пору, знову відчуваєш, наскільки чарівним може бути життя, якщо воно не позбавлене таких моментів. І, напевно, тому, дуріючи від насолоди, яку вкотре дарував мені ліс, я проспав першого зайця. Коли я вийшов на схил, порослий дрібними ялинами, вухань, зляканий звуками мого наближення, підхопився з-під крайньої ялинки, і оскільки я витав десь у небесах, виявився для мене несподіваним і встиг уже разів зо два блимнути по-зимовому білим задом поміж ялинками, заким я опам’ятався. У той момент, коли він промайнув втретє, моє око ловило мушку рушниці, і на четвертому проміжку я міг розраховувати на влучний постріл, але вийшло інакше. Місцевість там переходила в низину, і мені довелося побачити лише кінчики його вух. Проте з гарячки я не втримався від пострілу, який на смерть перелякав косоокого, і він ще кілька разів майнув між деревами, але був уже далеко. Я розгублено постояв на місці, подумки ще раз малюючи собі щойно побачене, зітхнув, і, пройшовши до кінця ялинок, заглибився в ліс. Тут росли старі буки, між якими де-не-де зустрічалися купки ліщини. Над землею стелився туман. Дерева росли досить густо, створюючи навіть узимку приємний затінок. І тут я побачив рух. Так буває завжди. Від довгого перебування в лісі в очах починає мерехтіти, і побачити відразу звіра або людину стає майже неможливо. Якщо хтось нерухомо стоятиме біля дерева, ви можете йти просто на нього і не бачити. Мисливець звикає помічати в лісі не звіра, а його рух, чути звук. Але ніяких звуків чути я не міг, оскільки сам рухався, не дуже дбаючи про тишу. Зате якимось боковим зором вловив рух чогось темного. Рушниця сама смикнулася до плеча, та наступної миті я вже опускав її. Менш як за сто кроків стояв великий чорний пес і дивився на мене. Це був звичайнісінький лісовий бродяга. Здалеку впадала у вічі брудна шерсть, яка місцями звалялася і стирчала в різні боки. Скільки таких псів вештається лісами, полями, зграями та поодинці! Деякі з них колись мали свій прихисток та господаря. Деякі народилися вже тут, у лісі, не знаючи людини та свого місця при ній. Але всі вони були по суті дикими звірами, хижаками, хитрими та боягузливими, які нищили навколо все живе, щоб прогодуватися. Найгірше доводилося молоднякові зайців та косуль, який перед ними був практично беззахисним. В особливо голодні роки ці зграї могли нападати і на свійську птицю та худобу. Відомі навіть поодинокі випадки нападів на людей. Шкода від цього дикого племені псів була неабияка. Тому товариство неодноразово проводило облави на них, а від мисливця, який випадково зустрічався в угіддях з цією звіриною, вимагалося лише одне — влучний постріл. Але, хай Борис мені пробачить, я не міг такого зробити. Я не можу застрелити собаку. Не можу — і край. Як і в мого батька, в мене завжди були собаки. І в спогадах мого дитинства, а потім і юності завжди фігурував якийсь мисливський пес, і завжди, скільки я себе пам’ятаю, на мене дивилися віддані собачі очі. Останнього з них, чудову лайку на кличку Буран, чотири місяці тому збило авто. Він помер у мене на руках. Ні, я не міг застрелити собаку. А пес, наче розуміючи це, стояв нерухомо, повернувшись у мій бік. Я закинув рушницю на плече і пішов далі. Та невдовзі, озирнувшись, я знову побачив його — він нікуди не подівся, а був на тій же відстані. Ішов за мною. Від несподіванки я зупинився, зупинився й він. Я крикнув до нього і махнув рукою, сподіваючись відігнати, та пес не зрушив з місця. Напевно, не так давно він був чиїмось і ще пам"ятав про той зв’язок, який повинен бути між ним та людиною, тому і йшов за мною, хоч і не наближався. Мабуть, уже усвідомлював своє нове місце і ту небезпеку, яка могла походити від людини. Покликати його я не наважувався — він міг пристати до мене. Я ступив кілька кроків до нього, підняв із землі сухий патик і, крикнувши, кинув у його бік. Пес трохи відійшов і зупинився. Я повторив свій маневр — результат той самий. Він не хотів від мене відставати. Я плюнув і пішов геть. Полювання було зіпсоване: чорний пес плентався за мною, аж поки я не вийшов із лісу.

Коли зупинявся я — зупинявся й він. Щойно я робив перший крок — і він починав рухатись. І тільки на полі нарешті відстав від мене, залишившись чорною плямою на тлі темної смуги лісу. А полем іти було нестерпно — кілограми болота липли до чобіт, і навіть трава по краях байраків ставала брудною, слизькою, неприємною. Мокрий вітер залазив під одяг. Такий довгожданний перший день звівся нанівець. Залишалося тільки повернутись додому.

II

Минав час. Календар на стіні показував, що зима вже почалася, проте надворі її не відчувалося. Стояла тепла осінь. Час від часу йшов дощ, який не давав просохнути багнюці. Бувало, надовго здіймався холодний вітер. Цю погоду аж ніяк не можна назвати мисливською. Та хіба міг я висидіти неділю вдома, усвідомлюючи, що марную один-єдиний день тижня, відведений для полювання. Хіба ж міг я спокійно лежати на канапі перед телевізором, знаючи, що в шафі дарма стоїть нова рушниця, в яку я був просто-таки закоханий? Ні, звичайно, не міг. І тому, тільки-но починало сіріти, я вже хлюпав болотом, прямуючи від хутора до лісу, й гадав, поталанить мені сьогодні чи ні. А мисливське щастя не квапилося усміхатися, і коли я, завмираючи, підходив до місць, які вважав улюбленими зайчачими, то несподівано знову побачив його. Той самий чорний пес ішов за мною, трохи осторонь. Я не бачив, коли він з’явився, а помітив, випадково озирнувшись, — так, він ішов за мною. Вилаявшись уголос, я зупинився. Від минулого полювання про пса не лишилося навіть згадки, і ось він сам прийшов нагадати про себе. Як і тоді, він сидів кроків за вісімдесят і дивився в мій бік. Та варто було мені повернутися й піти — пес теж рушав. Це вже дратувало. Я закричав і кинув патиком, та пес навіть не повернув голови. Розуміючи, що сам винний у своїх проблемах, я розвернувся і швидко пішов схилом, потім побіг і за якийсь час озирнувся — він не відставав. Якби хто побачив — з мене би просто поглузували. Будь-який інший мисливець не пошкодував би набою для цього бродяги, що було б цілком законно. А я не міг насмілитися. Неможливо було пояснити, чому він причепився до мене. Навіть з такої далекої відстані мені здавалося, що я бачу, як крізь його зваляну шерсть проступають ребра. Я знав, що роблю дурницю, проте витяг з кишені, розгорнув і поклав на землю шматок хліба з м`ясом, а тоді пішов геть, спостерігаючи за псом, який і далі, не міняючи відстані, рухався за мною. Ось він біля самої їжі. Я зупинився. Зупинився і пес. Так і сидів біля того дерева, де я поклав хліб, не звертаючи на нього ніякої уваги. Це було більш ніж дивно. Я ступив кілька кроків. Пес підвівся і пішов за мною, потім знову сів. Це був якийсь незвичайний пес, напевно, хворий. А може, сліпий? Але тоді він почув би хліб. І чому він уже вдруге цілий день вештається за мною? Мені урвався терпець. Я переклав у стволи набої з картеччю і націлився в нього. Пес був худий, а втім, його широкі груди закривали не тільки мушку рушниці, а й усю прицільну планку. Він сидів нерухомо і був чудовою мішенню. Я навів зброю на його голову, тоді — на груди. Пес не рухався і не хотів використати того шансу, який я йому давав. Палець торкнувся спускового гачка, я затамував подих. І все ж таки відстань була великою. Я міг схибити, поранити його, і тоді ліс потонув би в собачому вереску, а мені б довелося бігти ближче і добивати його другим пострілом і, можливо, перед цим зустрітися з ним поглядом. А може, він устиг би втекти і потім, заховавшись десь у хащі, довго помирав би від цієї рани. Словом, я опустив рушницю і пішов додому, проклинаючи своє чуйне серце. І знову пес залишився на узліссі. А я йшов і думав, чи варто мені з моїми дивацтвами йти сюди знову…

Наступної неділі мій настрій мало відрізнявся від погоди. На душі було прикро. Вперше не хотілося йти на полювання. Зникало найменше бажання, коли я думав про той ліс та чорного пса. Лазити полями в таку погоду було безглуздо, а йти в інше місце я не хотів. Це — мій ліс, мій улюблений ліс. Я полював у ньому завжди. Мені не подобалися ніякі інші місця, і ось тепер якась напівжива істота, не даючи спокою, вперто виживала мене звідти. Я — людина настрою, а він у мене виявився геть зіпсованим такою дурницею. Тому довелося просидіти вдома ще одну паскудну неділю. А за два дні настала зима і завалила все навколо білим пухнастим снігом. Кудись зник вітер, щоранку притискав мороз, а вдень відпускав. Тепер уже поля були чудовими угіддями для зимового полювання. Майже щовечора падав сніг, а зранку на ньому, наче на чистому аркуші паперу, з’являлися різноманітні сліди-записи! А увечері знову наповзали хмари, і сліди припорошувало, залишаючи ледь помітні нерівності, по яких ніхто нічого не зміг би прочитати.

Якось увечері задзвонив телефон. Це був Григорій.

— Здоров, старий! Як поживаєш?

— Нічого, нормально, — відповів я.

— Скільки зайців убив? — відразу запитав він.

— Нуль цілих нуль десятих.

— То зливай воду, вже й не застрелиш. Кидай усе. Шукай-но добру пляшку горілки та зо три кулі, про всяк випадок, і йдемо на велике полювання.