Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив — повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.
Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло — теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.
Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло — чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.
На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана — саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам"ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» — перепитала Алла. «Міліції», — почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.
Машину Руслана знайшли сорок хвилин тому на околиці міста. «Опель» заїхав на тротуар і «поцілував» передком ліхтарний стовп. Ліхтарі на околиці давно світилися через раз, а деякі вулиці взагалі залишалися темними. Саме на цій вулиці сиротою світився єдиний ліхтар, саме в нього і впилялося авто. Коли це трапилося, міліція саме зараз намагається з’ясувати. У салоні нікого не було. Машину, що вдарилась у стовп, виявив пенсіонер Савчук, що мешкає в будинку навпроти і завжди піднімається о шостій ранку — своїх армійських звичок старий відставник не змінює. Побачивши непорядок, він подзвонив на «нуль два». Єдиною цінною знахідкою після огляду місця події і обшуку салону стала барсетка з натуральної шкіри. Окрім різних паперів, там лежали водійські права та документи на машину. Слідів крові в салоні не знайшли, та Аллу це мало втішило. Адже чоловіка вдома не було.
Старший лейтенант Мулик зробив для себе один висновок: зникає бізнесмен, потім знаходять його розбиту машину. Той, хто сидів за кермом, вочевидь, не впорався з керуванням. Висновок про технічний стан машини експерти зроблять іще не скоро, але навіть стороння людина скаже — зникнення президента фірми напряму пов’язане з аварією його авта. Підприємці в нас просто так не зникають, їхніх побитих машин просто так на околицях не знаходять. Тим більше, права лишилися в салоні. Хіба людина з доброго дива покине свої водійські права?
Тому Мулик з благословення начальства передав черговому з УБОЗу про викрадення людини з метою викупу.
Тому розібратися з випадком Микитенка доручили майорові Калиті.
Опери лише почали збирати інформацію, складаючи список знайомих і партнерів президента фірми «Евеко», коли стало відомо про крадіжку з Микитенкового офісу. Фірма торгувала в основному комп’ютерами, а також іншою оргтехнікою. Крім того, спеціалізувалася на ремонті. Зірок Микитенко з неба не хапав, але фінансовий стан справ виглядав досить задовільним, можна регулярно виплачувати платню нечисленному персоналу. Та великих капіталів там однозначно не водилося, і невідомо, на яку суму розраховували ймовірні викрадачі бізнесмена. Справу про крадіжку об"єднали зі справою про зникнення Руслана Микитенка. Після цього Калита як старший оперативно-розшукової групи вирішив означити коло підозрюваних. До зникнення безперечно причетні люди, знайомі зі станом справ на фірмі. Варто заодно перевірити ці самі справи.
І тут — чергове відкриття. Більшість комп’ютерів, що зберігалися в кімнаті-сховищі, виявилися не новими. Хоча відповідна технічна документація була на кожен. Куц підтвердив: фірма купувала вживану техніку, так само продавала її тим, хто не мав змоги купити найновішу «нульову». За бажанням замовника комп’ютери модернізували. З цього «Евеко» мала не надто великий, зате стабільний і гарантований прибуток. Майор Калита, не найгірший убозівський опер, вирішив про всяк випадок перевірити джерело надходження комп’ютерів на склад фірми.
І несподівано проклюнувся перший реальний слід. Виявляється, частина «беушної» техніки, зачиненої за броньованими дверима складу, перебуває у розшуку і значиться у списках викраденого.
Від нового року напади озброєних грабіжників на офіси солідних фірм стали досить звичним явищем. Протягом лише двох останніх тижнів було пограбовано невеличку поліграфічну компанію «Драко», викрадено шість комп’ютерів, два новеньких факсових апарати, копіювальну машину, два лазерних принтери і сканер. Двох сторожів убито пострілами в голову з пістолета Марголіна. Технічна документація, ясна річ, зникла, але поліграфісти — народ затятий, тому переписали всі дані про техніку, в тому числі номери, на окремі дискети. Список викраденого з «Драко» за більшістю позицій збігався з наявними одиницями техніки на сховищі «Евеко».
Віце-президент фірми, двадцятитрирічний Віктор Куц, перелякався не на жарт, коли його, одного з потерпілих, загребли в УБОЗ, вдягли наручники, завели в камеру і звеліли розповісти, хто брав участь у нападі на «Драко» та подвійному вбивстві.
— Для чого стріляти, відморозки довбані? — кричав майор Калита, роблячи страшне обличчя. — Вас же, суки, явно більше було, просто дайте по головах, зв’яжіть, коли вже сверблять руки — по ногах шмаляйте! Ні, вони тепер усі грамотні, вони відразу в голову цілять!
— Ми тут ні до чого! — репетував у відповідь напуджений Куц, чітко уявивши для себе перспективу опинитися за ґратами, причому — ні за що, виключно через ментівську забаганку. — Ми нічого не робили!
— «Ви» — це хто? Ти з Русланом чи інша братва?
— Яка братва, па-ане майо-ор!
— Ти не панькайся тут, громадянине Куц, не панькайся. З такими, як ви, у нас розмова одна. Тому колися краще, немає в тебе вибору.
— Мені немає в чому колотися! — Вітька Куц, у якого ще зранку була
— А що ти робив? Звідки тоді у вас крадені компи?
akniga