Наприкінці 1920 року уряд Сполучених Штатів Америки майже завершив упровадження програми, прийнятої протягом останніх місяців адміністрацією Вінтропа[2]. Країна перебувала у стані цілковитого спокою. Усім відомо, як вирішуються проблеми з тарифами та безробіттям. Війна з Німеччиною, що розпочалась з її нападу на острови Самоа, начебто не лишила жодного знаку на добробуті країни, а тимчасова окупація Норфолка армією загарбника була забута у світлі численних перемог військового флоту США над силами супротивника. Воєнний успіх спричинив суттєве погіршення стану військ генерала фон Ґартенляубе у штаті Нью-Джерсі. Інвестиції у Кубу та Гаваї цілком виправдали себе, острови Самоа як важливий вугільний порт так само відповідали витратам.

Країна займала вигідну оборонну позицію. Кожне прибережне місто було максимально укріплене наземними фортифікаціями. Під опікою командування, що впровадило прусську систему набору[3], армія збільшила свої лави до трьохсот тисяч військовослужбовців з мільйоном потенційних вояків у резерві. Шість величних ескадр, що складалися з крейсерів і лінкорів, охороняли шість військово-морських баз, залишаючи пароплави на захист прибережних вод. Шановні добродії із Заходу нарешті усвідомили, що інститути для підготовки дипломатів необхідні для освіти баристерів[4] не менше за юридичні школи. Таким чином, тепер наші закордонні інтереси могли захищати не тільки патріоти-самоучки. Словом, нація процвітала.

Чикаго, ненадовго паралізоване після великої пожежі (вже другої в історії міста), відродилося з руїн набагато величнішим за те біле місто-іграшку, яким воно було у 1893-му. Всюди вишукана архітектура замінювала потворну, раптовий потяг до благопристойності врятував від наявних жахіть навіть Нью-Йорк. Вулиці розширили, замостили бруківкою і належно освітили, всюди висаджували дерева й розбивали сквери. Застарілі надземні мости заміняли підземними трасами. Нові адміністративні будинки були чудовими зразками архітектури. Довгий ланцюг грубих кам’яних набережних, що оточував острів, перетворили на парки, які стали справжньою знахідкою для населення. Піднесення державної опери й театру цілком виправдало їх фінансування. Національна Академія дизайну Сполучених Штатів зрівнялася зі схожими європейськими закладами. Мало хто заздрив міністрові культури та мистецтв (ані його повноваженням, ані обов’язкам), на відміну від міністра лісового господарства та мисливства: робота останнього стала набагато легшою через впровадження кінної поліції.

Останні домовленості з Британією та Францією також принесли свої плоди: депортація євреїв-нелегалів (як засіб самозахисту), заснування незалежного негритянського штату Своні, контроль над імміграцією, нові закони щодо натуралізації та поступова централізація впливу виконавчої влади — все це неодмінно слугувало національній безпеці і спокою. Коли уряд вирішив «індіанське питання», а міністр військових справ замінив ескадрони індіанських кавалеристів у національних костюмах мізерними угрупованнями, прив’язаними до скорочених полків, американці зітхнули з полегшенням. Коли в результаті масштабного Конгресу Релігій фанатизм і нетерпимість було поховано у пісках минулого, коли доброта і милосердя почали об’єднувати непримиримі конфесії, багато хто думав, що настав рай на землі. Принаймні у Новому Світі, де він здавався надзвичайно справжнім.

Утім, самозбереження понад усе. Тому Сполучені Штати з нескінченним жалем спостерігали, як Німеччина, Італія, Іспанія та Бельгія корчились у лабетах агонізуючої анархії, поки Росія, спостерігаючи з Кавказу, підкорювала ці країни одна за одною.

Літо 1899 року запам’яталось жителям Нью-Йорка демонтажем надземної залізниці. Наступного літа містяни пережили ще більш знакову подію — сумнозвісна статуя Вільяма Доджа була переміщена[5]. Зимою того ж року розпочалась активна агітація за скасування заборони суїциду. Процес сягнув свого апогею у квітні 1920 року, коли на площі Вашингтона відкрилася перша державна камера смерті.

Того дня я вийшов з дому доктора Арчера, що на авеню Медісон. Цей мій візит був просто формальністю. Відтоді як я впав з коня чотири роки тому, я страждав від болів у потилиці та шиї. Проте протягом останніх місяців біль ущух, тому докторові нічого було лікувати. Навряд чи такий діагноз відповідав сумі, що я сплачував лікарю, і я це чудово усвідомлював, але річ була не у грошах. Насправді мене бентежила помилка, якої припустився лікар на початку. Після того, як мене підібрали з бруківки, де я лежав без тями, і хтось милосердно пристрелив мого бідолашного коня, я опинився у доктора Арчера. Він заявив, що мій мозок було травмовано, і розмістив мене у своїй приватній лікарні. Там мене лікували від божевілля. Врешті-решт лікар оголосив про моє одужання, і я, чудово усвідомлюючи, що мій розум протягом лікування був чи не яснішим за розум лікаря, «заплатив за навчання» (саме так він сказав жартома) і був такий. На прощання я широко усміхнувся і пообіцяв розквитатися з ним за його помилку, а лікар, розсміявшись мені в обличчя, попросив вряди-годи навідуватися до нього. Я так і робив, сподіваючись звести з ним порахунки, але слушної нагоди не траплялося. Втім, я запевнив лікаря, що дочекаюсь свого часу.

На моє щастя, падіння з коня не призвело до фатальних наслідків, натомість змінило мене на краще. З лінивого юнака, що блукав собі містом, я перетворився на активного, енергійного, запального і, головне, цілеспрямованого й амбітного чоловіка. Насправді мене турбувала лише одна річ. Я сміявся зі свого занепокоєння, проте воно не зникало.

Під час лікування я багато читав. Саме тоді мені вперше потрапив до рук «Король у Жовтому». Я придбав цю книжку і вже після прочитання першого акту не зміг позбутися стійкого відчуття: ліпше мені зупинитися й не читати далі. Незважаючи на це, я продовжив — і поквапом жбурнув книжку в камін. Том врізався у камінну решітку і, розгорнувшись, впав просто у вогонь. Якби мій погляд не зупинився на вступних словах другого акту, я б ніколи його не прочитав. Але коли я нахилився, аби підібрати книжку, ця сторінка прикувала до себе мій погляд. З криком, сповненим жаху (або задоволення, настільки болючого й гострого, що я відчував його кожним нервом) я вихопив примірник з вогню та судомно поповз до спальні, де читав і перечитував книжку, де ридав, сміявся і тремтів від несамовитого жаху, що іноді сповнює мене і тепер. Саме це тривожить мене, бо я не можу забути Каркозу, де чорні зорі світять з небес, де тіні людських думок подовжуються опівдні, коли два сонця занурюються в озеро Галі; моя пам’ять завжди повертатиметься до спогаду про Бліду Маску. Я молю Бога, аби він прокляв автора тієї книжки, як автор прокляв світ своїм прекрасним, величним створінням, моторошним у своїй простоті, незаперечним у своїй правдивості — світ, що тремтить перед ликом Короля у Жовтому.

Коли французький уряд перехопив перекладені примірники книжки, які щойно прибули до Парижа і Лондона, людям, звісно, закортіло ознайомитись із текстом. Книжка розповсюджувалась, наче інфекційне захворювання: з міста до міста, з материка на материк, там заборонили, тут конфіскували, преса і духівництво засуджували її наперебій, навіть найшаленіші анархісти від літератури пускали її під цензуру. Проте на тих проклятих сторінках не було жодних правил, не проголошувалась жодна доктрина чи вчення, не таврувались жодні погляди або вірування. Цю книжку неможливо було засудити за будь-яким з відомих законів. Навпаки, «Король у Жовтому» поставав як неймовірний витвір мистецтва, неймовірний настільки, що жодна людина не могла витримати тієї напруги, яку викликали слова. Здавалося, наче у тих словах ховалась есенція найчистішої у світі отрути. Банальність і невинність першого акту книжки тільки підсилювали могутній невідворотній удар, що настигав читача далі.

Я чудово пам’ятаю той день, тринадцяте квітня 1920 року. День офіційного відкриття державної камери смерті, розташованої на півдні площі Вашингтона, між вулицею Вудстер і П’ятою Південною авеню. Район, що раніше складався зі старих обшарпаних будівель з кафе та ресторанами для іноземців, був повністю викуплений урядом взимку 1898 року. Французькі ресторани й італійські кафетерії знесли; весь квартал обнесли золотавою залізною огорожею й перетворили на чудовий сад з газонами, квітами і водограями. У центрі саду в оточенні квіткових кущів стояла невеличка біла будівля, споруджена у стилі строгого класицизму. Шість античних колон підтримували дах, єдині двері були вилиті з бронзи. Перед входом стояла велична група скульптур, що зображували мойр, роботи молодого американського скульптора Бориса Івейна (помер у Парижі у віці двадцяти трьох років).

Церемонія урочистого відкриття вже тривала, коли я перетнув Університетську вулицю й опинився на площі. Я прокладав собі шлях крізь мовчазний натовп глядачів, але вийти на іншу вулицю мені завадив поліцейський кордон. Уланський полк оточив площу навколо камери смерті. Тим часом губернатор Нью-Йорка зі спеціальної трибуни навпроти Вашинґтон-парку виголошував промову. За ним стояли мери Нью-Йорка та Брукліна, очільник місцевої поліції, командир армії, полковник Лівінґстон, командувач військ підтримки США, генерал Блаунт, що управляв на острові Ґовернорс, генерал-майор Гамільтон, командир гарнізону Нью-Йорка та Брукліна, адмірал флоту річки Норт на прізвище Бафбі, генерал військово-медичної служби Лансефорд, сенатори Нью-Йорка Вайс і Франклін, а також офіційний представник прес-служби. Трибуну охороняв загін гусарів Національної гвардії.

Губернатор відповідав на коротку доповідь генерала військово-медичної служби. Я встиг почути кінець його промови: