— Ніколи.
Нині серед каменів підземної Нотр-Дам-су-терр залишається не більше п’ятнадцяти ченців поміж масивних колон у центрі великої зали, здатної вмістити вп’ятеро більше. Їхні монотонні тремтячі голоси підносяться серед стін. Можна сказати, вони розуміють, що вже й самі готові зникнути і повернути каменю його самотність. Та все ж у їхньому співі є болюча краса, — а може, це я не здатен чути нічого про красу, щоб одразу не страждати.
Сьогодні посеред вранішньої служби сірий кіт легким кроком перетнув неф. Я аж підскочив, коли побачив його. Брат Максиміліан, який сидів поряд, відчув мій порух. Він повернув голову і, помітивши тварину, перехрестився, кривлячись.
— Звір брата Клемента, — прошепотів він до мене.
Це було вперше, коли він сказав мені хоч щось. Не знаю чому, та серед усіх мовчазних ченців я визначив його як німого. Проте, я ж мав чути, як він співає, але тоді всі голоси змішуються, щоб сформувати один-єдиний, множинний і невиразний. Кіт, наче здивований його словами, повернув до нас свою невеличку голівку і сів. Монах зробив жест, щоб прогнати його, та тварина його зігнорувала.
— Звідки він узявся? — спитав я.
Брат Максиміліан стенув плечима, перш ніж відповісти зневажливим шепотом:
— І гадки не маю. Можливо, полював на якогось шкідника.
Я усміхнувся і уточнив:
— Та не кіт, брате Клементе. Звідки
Брат Максиміліан засопів.
— Ніхто не знає. Одного ранку він з’явився з цим противним звіром, попросив узяти його світським братом і майже рік чистив стайні і годував курей. Виконував усі ці обов’язки без жодного слова... А потім випадково відкрилося, що він уміє читати і писати, а ще спілкуватися латиною з такою легкістю, наче вивчив її ще з пелюшок. Як на мене, то за такою скритністю немає нічого доброго. Чому письменному охота проводити свої дні, доглядаючи коней або вирощуючи салат?
Він зупинився, щоб упевнитися, що я тієї ж думки, що й він, і ніхто не дивиться на нас із осудом, потім тихо продовжив:
— Зрештою, в абатстві достатньо обслуги, яка вміє працювати, і мало писемних монахів, його підвищили, не поцікавившись його думкою. Скидається, наче щодо більшості питань її в нього й немає, але треба сказати, що відтоді, як йому довірили горóд, наше харчування все ж поліпшилося.
Це останнє визнання, здається, коштувало йому значних зусиль. Він знову намагався прогнати кота, цього разу свистом, на який обернулося чотири голови. Він похнюпив носа, тимчасом як тварина повільно підвелася, відкидаючи тінь тигра на стіну.
Дехто з монахів, перш за все молодших, тоненькі, як очеретинки, та є кілька круглих, як барила, і як таке можливе, якщо зважати на той більше ніж скромний режим харчування, якому вони підпорядковані, залишається загадкою.
Опівдні у нас окраєць хліба, його треба занурювати в кухоль з вином, яблуко, шматок сиру або жменя бобів. На вечірню трапезу в нас знову рагу з квасолі з овочами, вино, часто розбавлене водою, залишки хліба. При цьому в декого плоть така жирна і м’яка, як у жінок, яких годують зацукрованими фруктами. Можливо, це провина не їжі, яку вони ковтають без жодного задоволення, а житія святих, яке вони споживають разом зі стравами: ложка сочевиці — благе діяння, ковток вина — псалом. Їхнє пузо роздуте словами настанов, вони катовані на випасі харчування.
Оповідь про найправедніші діяння змішується з чавканням від жування і частково притлумленим зригуванням. Безсумнівно, так і було задумано, годувати душу в той же час, що й тіло, та я не можу позбутися думки, що іншою метою було нагадати ченцям, що вони лишень прості смертні; і в жодному разі не ті святі, яким вони співають хвалу, а тільки чоловіки з кісток і м’яса, смиренні поїдальники квасолі і відрощувачі животів.
Під час нашої подорожі мені й на думку не спадало спитати про місце, яке належить Роберту на Горі, не переймався я цим і в перші тижні, проведені як в тумані, який тільки-но почав розсіюватися. У ті нечасті рази, коли я навідувався до рефекторії, він іноді їв за довгим столом, за яким сиділа більшість братів, а іноді був у компанії кількох інших за меншим столом, встановленим на невеликому підвищенні. Зазвичай монахи засвідчували йому свою повагу і шанобливе ставлення, і я вважав, що роблять вони так через його ерудицію і природний авторитет. Він завжди був таким, навіть коли ми були ще дітьми, він здавався старшеньким.
Тільки вчора я надумав спитати в нього, згоден, досить незграбно:
akniga