1

Щільна запона відділяє жінку та її домоволодіння від іншого люду, який теж має власне житло і свої химери. У них, у бідняків, свої пристановища, де миготять їхні привітні обличчя, суціль безликі. Там вони сплять, змушені покладатися на чужу ласку, на свого директора й Вічного Батька, з його життєдайним диханням. Цей чоловік, який усім виливає істину і самовладно править світом, жінками нині ситий по саме нікуди. Він на весь голос заявляє, що йому потрібна саме ця жінка — його дружина. Він такий само дрімучий, як дерева довкола. Він одружений, і це править за противагу іншим його втіхам. Чоловік і дружина не соромляться одне одного. Разом їм весело, вони були і є одне нерозривне ціле.

Зимове сонце цієї пори зовсім неяскраве, і воно страшенно нервує ціле покоління молодих європейців, які виросли в тутешніх краях або просто приїхали сюди покататися на гірських лижах. Діти місцевих робітників з паперової фабрики пізнають світ спозарання, з шостої ранку, тьопаючи у хлів і лякаючи худобу своїми незрозумілими тінями. Дружина директора вирушає гуляти з дитиною. Вона одна коштує більше за половину місцевого населення. Інша половина, щойно тільки завиє сирена, вирушає на фабрику під руку свого чоловіка. Люди завжди тримаються за те, що у них під носом. У жінки гарна чепурна зачіска. Вона гуляє з дитиною вже цілу годину, проте дитя, п’яне від денного світла, просто не тямиться від фізичного навантаження. Варто випустити хлопчака з ока, як він пірнає в найглибший замет, ліпить сніжки й шпурляється ними. Земля допіру забруднена кров’ю. Засніженою доріжкою розсипане пташине пір’я. Куниця (чи, може, кішка) зіграла тут у свою звичну й природну гру: підкралася на м’яких лапах — і хап здобич. А те, що лишилося від звірини, кудись потягли. Жінку привезли з міста сюди, де чоловік керує паперовою фабрикою. До околишніх жителів чоловіка зараховувати не варто, він сам по собі — рідкісна птиця. Плями крові розбризкані по всій доріжці.

Чоловік, чоловік. Він посідає великий простір, у якому слово дане тільки йому. А синові його вже час навчитися грати на скрипці. Директор не знає кожного зі своїх робітників особисто, зате знає, чого вони варті разом. Помагайбі, всім. На фабриці створено хор, який підтримують спонсори, аби пан директор міг диригувати, задоволений собою. Хор їздить в автобусах околицями, а тоді люди кажуть: «Це було щось!». От і їздять вони маленькими містечками, прогулюються нерозмірним кроком по вуличках і вигулюють свої ненаситні бажання, зазираючи у вітрини провінційних магазинів. У залах, де вони виступають, хор обернений до глядачів причілком, а ось своїм сподом спирається на барну стійку. Утім, і птаха, який летить, глядач бачить лише з одного боку. Співаки, обачно й ретельно перебираючи ногами, вихлюпуються з орендованого автобуса, з якого слідом за ним вириваються їхні випари, і перевіряють голоси просто на осонні. Хмара звуків злітає до неба, коли цих невільників виставляють напоказ. Їхні родини, на час позбавлені батька, зазвичай перебиваються з копійки на копійку. Хористи їдять сосиски, п’ють вино й пиво. Вони завдають шкоди своїм голосам і почуттям, необачно ними розпоряджаючись. Жаль, що співаки — найнижчого штибу, і який-небудь оркестр із Ґраца може замінити кожного з них, а може, й підтримати — залежить від того, як усе подати. Голоси їхні жахливо слабкі й покриті сутою повітря й часу. Директорові подобається, що співаки своїми голосами просять у нього допомоги. Навіть найгірші можуть доп’ястися успіху, якщо сподобаються йому у музичному плані. Хор — це хобі пана директора, і чоловіки сумирно стоять у своїх загородах, коли їх привозять на місце виступу. Директор навіть вкладає власні гроші, якщо йдеться про смердючий і кривавий відбір на окружному співочому конкурсі. Він забезпечує собі й своїм співакам стійкість на тлі стрімкого часу. Чоловіки — немов будинки, зведені на високому фундаменті. Їм хочеться здійнятися ще вище, щоб дружини впізнавали чоловіків своїх за їхньою працею, коли вони вийдуть на пенсію. Наприкінці тижня ці небожителі знесилюються. Вони вже не піднімаються на риштовання подружніх спалень, а виходять на підвищення у придорожній забігайлівці й співають там з принуки, наче мерці ось-ось вернуть на цей світ і влаштують їм овацію. Чоловіки завжди хочуть бути більшими, ніж вони є насправді, хочуть, аби росли їхні результати й круто підносилась їхня цінність. Такий їхній повсякчасний настрій.

Жінка інколи незадоволена чоловіком і сином — двома вадами, які затьмарюють її життя. Син — кольорова копія батька. Дитина в них — єдина серед свого роду, але фотографувати себе вона поки дозволяє. Хлопець бігає за батьком по п’ятах, щоб вирости й стати справжнім чоловіком. Батько надягає на сина вудила скрипки, так що клапті піни летять із вискаленої морди. Дружина своїм тілом забезпечує злагодженість роботи їхнього сімейного підприємства й породжує ніжні почуття одне до одного. Завдяки жінці чоловік долучається до вічності. Ця жінка мала прекрасне здоров’я й ущерть дала його дитині. Хлопчина вдома дуже слухняний, не те що в спорті, де він казиться і не попускає друзям: вони одноголосно обрали його ватажком, який охороняє сходи, що ведуть у рай небесний, де немає безробіття. Батько впевнений у собі, його не зітреш з лиця землі. Він держить у руках фабрику, а в кишенях своєї пам’яті тримає імена робітників, які намагалися ухилитися від хорового співу. Син чудово їздить на лижах, сільські діти стеляться йому під ноги, як трава. Їм живеться несолодко. Жінка зі своєю косметичкою, яку треба мити щодня, більше не стає на лижі. Вона кидає кітву дитині, хай пристає до її затишного берега, але син рветься вперед, щоб нести свій вогонь мешканцям бідних халуп. Усі повинні підхопити його запал. Він ладен об’їхати увесь світ у своєму гарному лижному костюмчику. Батько його роздимається, мов свинячий міхур, співає, грає, репетує й хитає юрту. Хор за помахом його руки кочує по горах і по долах, від сосисок до печені, і при цьому ще співає. Співаки ніколи не ставлять запитання, що їм належиться за пісні. Зате хористів ніколи не викреслюють із платіжної відомості. Будинок у директора обставлений світлими меблями: більша економія на освітленні! Так, світлий будинок заміняє нам усе біле світло, а світ без пісень прісний.

Хор допіру прибув. Суціль підстаркуваті аборигени, які прагнуть на час ушитися від своїх дружин. Часом і самі їхні дружини з ними — зі своїми гарно завитими кучериками (о, священна влада сільських перукарів, які присмачують гарних жінок гарною дещицею перманенту!). Хористи вилазять з автобусів і влаштовують свято на природі. Зрештою, не тільки світлом і повітрям живуть хористи. У неділю дружина директора поволі виходить на перший план. У церкві з нею говорить Бог, і сам вираз його обличчя на мальовничих зображеннях огидний. Баби, що схиляються в молитві, наперед знають, чим усе закінчиться. Їм відомо, як звучить остання нота. Щоправда, через брак часу вони так нічого в житті й не навчилися. Вони дряпаються від одного покажчика хресного шляху до іншого, щоб невдовзі постати перед Творцем, перед Батьком Небесним, єдиним у трьох сумовитих іпостасях, тримаючи в руках свою обвислу шкіру як направлення на прийом до місцевої поліклініки. Врешті час зупиняється, й слух наш очищається від шуму життя, який ми були приречені слухати повсякчас. Яка гарна природа в парку, як чудово співає у забігайлівці хор.

Жінка оточена зусібіч гірським масивом, куди наїздять досвідчені спортсмени. Вона розуміє, що їй бракує надійної опори, не вистачає якогось полустанку, де життя могло б перечекати. Родина — штука гарна, проте родину треба добре годувати й щоразу офірувати їй свята. Рідненькі домашні горнуться до матері, сидять рядком і балакають ладком. Жінка звертається до сина, проймаючи його (сметана, в якій плавають вареники любові) тихим і турботливим голосінням. Вона клопочеться ним, захищає його своєю м’якою зброєю. Він з кожним днем дорослішає, і в ньому начебто щось умирає щодня. Сина не радують материні зойки — він канючить собі новий подарунок. У такий спосіб вони намагаються порозумітися — це їхній спосіб спілкування. Мати з любов’ю накидається на сина, але, як бурхливий струмок, шугає повз нього, і звуки її затихають у глибині ущелини. Він — одинець. Чоловік вертається з контори, і дружина вся миттю зіщулюється, щоб не роз’ятрити, бува, чоловіка. Із програвала звучить барокова музика. Жінці доводиться докладати зусиль, щоб зберігати квітучий вигляд і бути схожою на кольорові фотографії, зняті торік у відпустці. З хлопчини щирого слова не витягнеш, йому хочеться тільки одного — мерщій стрибнути на свої гірські лижі, щоб мені язик усох.

За межами часу, відведеного на годівлю, син з матір’ю майже не розмовляє, хоча вона, благаючи, накриває його товстим покривалом смачної їжі. Мати виманює дитину на прогулянку, і за кожну хвилину їй доводиться дорого платити. Вона слухає з уст гарно одягненого сина усе те, що зазвичай говориться з екрана телевізора, головного джерела його живлення. Ось він знову кидається геть, нічого не боячись, адже сьогодні не встиг іще надивитися по відику всіляких страшків. Спати місцеві діти лягають уже о восьмій вечора, а директор тим часом умілими руками заправляє мистецтвом свій потужний мотор. Чий гучний голос змушує піднятися череди на луках і рано-ранесенько будить бідних утомлених людей, які скидають оком на інший берег, уздовж якого тягнуться літні вілли дукачів? Цей голос належить радіобудильнику третьої програми австрійського радіо, з шостої ранку її диск-жокеї крутять хіти, і пронизливі звуки, немов старанні гризуни, впинаються в наш мозок, щойно ми прокидаємося.

У бункерах на заправних станціях люди — ці статеві органи на підтяжках — знову накидаються один на одного, і ті шлейки губляться у строкатих спідницях точнісінько так, як у штанах зникає щось, схоже на півпорції довгастого морозива. Втіха закінчується швидко, а робота тягнеться нескінченно довго, і навколо на кожному кроці здіймаються скелі. Ці люди можуть легко розмножуватися шляхом нескінченних повторень. Голодна юрба випручує свої статеві органи із матні, вони до них уже звикли. А ось вікон у цих людях нема, тож їм не доводиться дивитися в очі своїм партнеркам. Нас мають за худобу, а ми й далі переживаємо за власний розвиток!

Шляхи земні повняться мирним спокоєм. У родині завжди хтось приречений чекати даремне або гинути в боротьбі за власний зиск. Мати так пнеться заради стабільності й спокою, а дитина, що схилилася над інструментом, зводить усе нанівець. Місцеві жителі не почуваються як удома в цих краях, вони йдуть на боковеньку, коли приїжджі спортсмени тільки прокидаються до справжнього вечірнього життя. День належить їм, їм належить і ніч. Мати залазить на стіну свого будинку й наглядає за сином, щоб той не розслаблювався. Скрипка не слухається дитину. У журналах для дорослих однодумці вперто йдуть своїм шляхом, щоб міряти один одного на один аршин. Люди читають оголошення про знайомства, і кожний радується маленькому вогнику, що його він готовий кинути у сутінки чужого тіла. Старанні життєбуди дають оголошення, сподіваючись вмонтувати свої перегородки в темні чужі закутки. Бути ситим по горло самим собою — це вже занадто! Директор переглядає рекламні оголошення й робить замовлення для дружини, щоб запхати її у спеціальне пакування з червоних нейлонових мережив із дірочками, крізь які сяють зірочки. Однієї жінки чоловікові мало, однак страх підхопити якусь болячку зупиняє його, не дозволяє йому випускати на гульки своє сотальце й спивати собі мед. Одного разу він забуде про те, що грішне тіло тягне його вдалину, і вимагатиме від дружини свою частку врожаю: пораюємо всмак! Скакати в гречку можна й удома. Стрілки на матрацах у спальні утворюють складний візерунок і позначають стежки, якими прямують чоловіки. Сподіваюся, що жар у їхньому вогнищі ніколи не охолоне і їм не доведеться загравати із власним розчаруванням. Дружини директорові мало, але він в усіх на очах, от йому і доводиться задовольнятися з домашньої малолітражки. Він прагне найважливішого — жити й бути коханим. Інші люди для нього — плоди доцільності, що гнуть свої спини на паперовій фабриці згідно з їхнім місцем під сонцем: вони ускочили в халепу життя, нитками якого переплетені книги, вони грубо скроєні й негаразд зшиті. Потрібне виття фабричної сирени, щоб бодай якось їх розворушити. А потім їх виставляють за поріг, і вони падають униз, мов сліпі, з висоти своїх скромних грошових заощаджень. Їх позбавили керма й вітрил, і дружини скеровують їхній корабель у сімейну гавань, що її чоловіки старанно намагалися обійти й замінувати. Їх скидають із засохлих гілок, вибраковують як сухостій. Вони лежать на матрацах, охоплені бажанням смерті, і дружини гинуть від їхніх рук (або живуть і далі, спираючись на вбогу руку допомоги держави). Вони позбавлені особистого простору, бо в них немає затишного житла, вони такі, якими ви їх бачите або якими іноді чуєте, слухаючи, як співає хор. Словом, нічого в них гарного. Вони можуть робити що завгодно, однак їм не збити брижі на воді в басейні, де дружина директора в розкішному купальнику витягує ніжки по своєму ліжку, і витає вона десь поза хмарами, куди нам, масовим споживачам, зась.

Вода в басейні блакитна, і вона ніколи не застоюється. Чоловік приходить додому після денної праці. Не кожен має гарний смак. Дитина сьогодні на продовжених заняттях у школі. Директор усе перевів у комп’ютер, він сам пише програми, це його захоплення. Дика природа йому не подобається, мовчазний ліс не говорить йому ні про що. Дружина відчиняє двері, і він наперед знає, що у світі нема нічого, чим би він не міг заволодіти попри його великий розмір, однак це «щось» не повинне бути й замале, інакше відразу доведеться його відкорковувати. Жадібність його не вдавана, вона пристає до нього, немов скрипка, що її син притискає до плеча підборіддям. Любляче подружжя вдома буває частенько, адже все у них іде від душі, а білого світу їм не випадає соромитися. Чоловік хоче залишитися наодинці зі своєю божественною дружиною. Біднякам доводиться платити, перш ніж їм дозволять пристати до заповітного берега.