— Що ти робиш у Нью-Йорку в суботу? — питає вона.

— Ми з Еваном вирішили провести вихідні в місті, — відповідає Волтер. — Завдяки цим новим лікам він почувається так добре, що хоче сьогодні ввечері піти на танці.

— А це не занадто?

— Я за ним простежу. Не дам перевтомитися. Просто він хоче знову вийти між люди.

— Як гадаєш, він погодиться прийти до нас сьогодні ввечері? Ми влаштовуємо невеличку вечірку на честь присудження Річардові Карруцерівської премії.

— О! Чудово!

— Ти ж про це чув, правда?

— Звісно.

— Це ж не щорічна процедура. У них там немає чіткої квоти, як у Нобелівському комітеті чи деінде. Вони вручають свою винагороду лише тоді, коли хочуть відзначити по-справжньому талановитого автора.

— Прекрасно!

— Так, — погоджується Кларисса й по паузі додає: — Останнім лауреатом був Ешбері, а перед ним — Меррілл, Річ та Мервін.

Широке невинне обличчя Волтера хмурніє. «Може, його так приголомшили імена? — дивується Кларисса. — Чи це звичайнісінькі заздрощі? Невже він теж претендує на таку честь?»

— Пробач, що не попередила раніше, — мовить Кларисса. — Мені просто не спадало на думку, що ти будеш у місті. Ви ж з Еваном завжди кудись їздите на вихідні.

Волтер обіцяє неодмінно прийти й привести із собою Евана, якщо той, звісно ж, буде не проти і не захоче приберегти силу для танців. Кларисса розуміє, що і Річард, і Саллі, довідавшись, кого вона запросила, знавісніють. Важко знайти щось менш загадкове, ніж презирство багатьох людей до Волтера Гарді, який у свої сорок шість досі походжає в бейсболках та кросівках, заробляє непристойно великі гроші написанням дешевих романів про кохання та розлуки мускулястих юнаків і може цілу ніч протанцювати в ресторані, щасливий і невтомний, наче німецька вівчарка, що безперестанку приносить господареві палицю. Таких чоловіків, як Волтер, у Челсі та Вілліджі можна зустріти мало не на кожному кроці. І хоч скільки їм там набігло — тридцять, сорок чи понад сорок, вони, незмінно бадьорі, упевнені в собі й кремезні, повсякчас твердять, що в дитинстві їх ніхто не мав за білих круків, не дражнив і не зневажав. На Річардову думку, від отаких вічно юних геїв більше шкоди, ніж від чоловіків, які спокушають малолітніх хлопців, не кажучи вже про те, що у Волтеровій пристрасті до слави, моди й ресторанів немає ані тіні дорослої іронії чи цинізму, немає навіть віддаленого натяку на глибину. Проте Клариссі така простодушна ненаситність якраз і подобається. Чи ж не тому ми любимо дітей, що вони живуть поза світом цинізму та іронії? Хіба погано, що чоловік хоче подовжити свою молодість і далі впиватися життям? До того ж Волтер не зіпсований, анітрохи не зіпсований. Він пише найкращі книжки, на які тільки здатен, — книжки, сповнені романтики, самопожертви та хоробрості перед лицем тяжких знегод. Така література теж знаходить своїх шанувальників. Волтер завжди бере участь у доброчинних заходах і підписує листи протесту; його неймовірно пишномовні відгуки прикрашають книжки молодших колег. Волтер віддано й сумлінно піклується про Евана. Сьогодні, на Клариссину думку, у людях цінуєш насамперед добрість і вірність. Дотепність та інтелігентність — усі ці вияви геніальності рано чи пізно втомлюють. І вона відмовляється розлюбити безсоромну поверховість Волтера Гарді, хоч це й доводить Саллі до сказу, а Річарда якось навіть спонукало поцікавитися, чи сама Кларисса, бува, не схожа на Волтера пихою та обмеженістю.

— Гаразд, — каже Кларисса. — Ти ж пам’ятаєш адресу? Вечірка о п’ятій.

— Значить, о п’ятій.

— Так, рано. Але нагородження о восьмій, тож ми змушені зібрати всіх перед церемонією, а не після неї, бо Річардові не можна пізно лягати.

— Добре, о п’ятій годині. Побачимося ввечері.

Волтер потискає Клариссі руку і жваво, майже вистрибом рушає далі, демонструючи свою енергійність та жагу життя. Це насправді жорстокий жарт — запросити на Річардову вечірку Волтера, однак Волтер теж живий цього червневого ранку й страшенно образився б, якби дізнався (а він би неодмінно дізнався), що Кларисса, розмовляючи з ним у день вечірки, навмисно не згадала про неї. Вітер бавиться листям, і воно мигтить у повітрі яскравим сріблясто-зеленим сподом, а Клариссу тим часом огортає раптове бажання саме цієї миті побачити Річарда тут, поруч себе. Не сьогоднішнього, а Річарда десятирічної давнини — сміливця, невтомного бесідника й настирливого критика. Вона прагне суперечки, яку вони обов’язково б зчинили через Волтера. Коли Річардові було краще, вони постійно сперечалися. Річарда щиро хвилювали питання добра і зла, і за ці двадцять років він фактично не змінив своєї думки про те, що Клариссин намір жити із Саллі — коли й не щоденна маніфестація глибокої внутрішньої зіпсованості, то принаймні слабкість, притаманна (хоч цього Річард ніколи й не сказав би відверто) всім жінкам; бо він, здається, давно вже постановив, що Кларисса відповідає не лише за себе, а й за все жіноцтво з усіма його чеснотами та вадами. Річард завжди був її найсуворішим і найнестерпнішим опонентом, її найкращим товаришем, і якби він залишився собою, то вони могли б тепер іти разом, розважаючи про Волтера Гарді, про гонитву за вічною молодістю і про те, як гомосексуалісти з роками наслідують підлітків, що знущалися з них у старших класах. Колишній Річард міг би півгодини або й довше аналізувати задум чорношкірого юнака, який на бетоні невміло намалював крейдою копію Боттічеллієвої Венери. А якби Річардові на очі навернувся підхоплений вітром пластиковий пакет, що звивався б, неначе медуза, на тлі білястого неба, то він повів би мову про хімічні речовини та величезні прибутки їхніх виробників. Він узявся б фантазувати, як цей пакет (наприклад, з-під картопляних чипсів чи перестиглих бананів), що його, приміром, необачно викинула, вийшовши з магазину, заклопотана й обсипана зусібіч гамірливими дітьми матуся, здує в Гудзон і понесе в океан, де морська черепаха — істота, яка може прожити сто років, — сплутає його з медузою, проковтне й помре. З розповіді про черепаху Річард би легко повернув до Саллі й підкреслено формальним тоном поцікавився її здоров’ям та успіхами. Після таких довгих тирад він завжди питав про Саллі, немовби вона, стражденна, витривала, тонка й мудра, була якоюсь безпечною гаванню, цілком пересічною, проте надійною, чимось подібним до затишного будиночка на спокійній вуличці чи до високоякісної, перевіреної часом автівки. Річард ніколи не признається у своїй нелюбові до Саллі, але й нізащо не зречеться переконання, що Кларисса обернулася душею на обивательку — попри те, що ні вона, ні Саллі не приховували й не приховують своїх почуттів, попри те, що Саллі — віддана й розумна жінка, продюсер громадського телебачення… Боже мій, невже їй треба працювати ще більше й старанніше, а заробляти менше?! А ті всі талановиті, однак геть неприбуткові книжки, які Клариссі вдається публікувати разом із вигіднішими проектами, що й тримають видавництво на плаву?! А її політичні погляди та громадська робота з хворими на ВІЛ?!

Перетинаючи Г’юстон-стрит, Кларисса думає, чи не купити якусь дрібничку Еванові, щоб відзначити його поступове одужання. Тільки не квіти, їх і померлим не слід дарувати, а хворим і поготів! Але що ж тоді? Крамнички в Сого[5] пропонують вечірнє вбрання, ювелірні прикраси та меблі в стилі бідермаєру[6] — нічого підхожого для розумного й трохи пихатого юнака, якому вдалося (хтозна, чи надовго) зарядити свою життєву батарейку ліками. Що тут узагалі можна придбати? Кларисса проминає магазинну вітрину з думкою, що для Джулії можна було б купити сукню. Ось у цій маленькій чорній сукні з бретельками, як в Анни Маньяні[7], Джулія мала б приголомшливий вигляд, але Джулія не носить суконь, наполягаючи на тому, що молодість — це короткий період життя, коли можна вдягатися як заманеться, і віддаючи перевагу чоловічим майкам та шкіряним черевикам на шнурівках завбільшки зі шлакоблоки. (Чому ж дочка так мало розповідає їй про себе? І що сталося з тим перснем, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиліття?) А ось і та маленька привітна книгарня на Спрінґ-стрит. Може, купити Еванові книжку? У вітрині виставлено одну (лише одну!) Клариссину (англійський детектив; скільки вона боролася за тираж у десять тисяч примірників і якою жалюгідною тепер видається ця книжка, наче ніхто вже не сподівається продати й половини тиражу!) поряд із південноамериканською родинною сагою, що її відвоювало собі більше видавництво, — їм, до речі, навряд чи вдасться на ній заробити, бо із загадкових причин їхнє видавництво поважають, але недолюблюють. Є ще нова біографія Роберта Меплторпа[8] і поезії Луїзи Ґлюк[9] — ні, не те. Ці книжки про все й водночас ні про що. Хочеться подарувати Еванові книжку про його власне життя, — книжку, яка допоможе йому знайти своє місце під сонцем, наверне на добру путь і дасть сили змінитися. Не з’явишся ж перед ним із плітками про знаменитість! Чи з фантазіями озлобленого англійського романіста! Чи з історією сімох сестер із Чилі, хай як гарно вона написана! А збірку віршів Еван розгорне з такою самою ймовірністю, з якою візьметься розмальовувати порцелянові тарілки.